Повія. Панас Мирний
ти, Федоре, сам?
– Атож.
– Так прощавайте. На добраніч!
– Прощай. Добраніч!
Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що б його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась..
– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федір.
– І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
– Коли хоч… – несміло почав Федір, – у мене кожух добрий і довгий.
– То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?
– У мене свита… А хочеш – поли широкі – полою прикрию.
І в одну мить розстебнув кожух.
Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.
– Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? – спитала Христя і зареготалася.
– Христе! – скрикнув Федір, придавивши її до боку.
– Ти ж не давися, – ласкаво обізвалась Христя.
Федір затремтів.
– Поки світу сонця, – почав він, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе.
Христя дзвінко зареготалася.
– Чого се так? – спитала.
У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.
– Ти смієшся, Христе… Тобі байдуже, – знову почав він, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурів. А тобі байдуже, ти смієшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федір і міцно притис Христю до свого серця.
Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зітхання гріло лице їй.
– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.
– Без тебе мені світ – не світ і люди – не люди! – крізь плач скрикнув він. – Я не знаю, чого ти моєму батькові нелюба… Та хто йому любий? Усі – то дурні, то вороги… І задасться таке! – жалівся Федір.
Христя важко зітхнула… «Цей Федір справді кохає її і щиро кохає. Гріх і те сказати, щоб він був і непутящий який. І з себе красивий і добрий», – думалося їй. То була хвилина, коли і Христі серце обізвалося. Щирий і жалосливий голос Федорів уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука все важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася. Її плече черкалося з його плечем, її бік приходився коло його серця.
– Хоч би і вік отак, Христе, – шептав він. – Хоч би і вмерти отак.
Вони стали. Христя мовчала.
– Ось уже і двір твій! – журливо промовив Федір. – Господи, як швидко!
Вона зітхнула і одкинула полу. Федір побачив її лице, бліде, задумане.
– Спасибі тобі, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – І напрямилася у хвіртку.
– Христе! – обізвався він. Вона озирнулася. Федір кинувся.
– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!
Він обхопив її і хотів поцілувати. Христя мотнулася і в одну мить опинилася за хвірткою. Вона сама не знає, чого їй стало смішно-смішно… Роздався тихий регіт.
– Ти