Повія. Панас Мирний
тих думок, і всі вони сходилися з однією: що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала і на Карпа: навіщо він повідав їй раніше про те? Ще, може, і не одберуть, а одберуть – то хоч би зразу одібрали: зразу б вона дізналася, що у неї немає землі. Уже б тоді і пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер – тільки мука тяжка, несподіване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, ніж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на день сільського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.
Пройшов тиждень. Настав Новий рік. Що то їй новий рік принесе? Серце її непокійно билося. На третій день нового року зранку забігав Карпо сказати, що після Водосвяття[13] збірка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте після обіду», – додав.
«Чи йти, чи ні? – думала Пріська. – Піти, а коли не будуть за неї говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не піти – рішать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».
Непокійна і аж зелена, швендяла Пріська по хаті і не знала, що їй робити. Вона пригадувала всі сни, які тільки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звістку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як і життя, – страшні та неодрадні: все покійні снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони віщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлілою душею, наболілим серцем.
Прийшов день збору. Христя раніше і обід зварила, щоб не барити матері. Вона, дивлячись на неї, і сама журилась і не знала, чим би їй розвеселити матір. Пріська не обідала. Де вже та страва піде на душу, коли, може, з завтрашнього дня нічого буде кусати? Укинула Пріська ложку каші у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала і з-за столу.
Крик і ґвалт застала Пріська на майдані коло волості, де зібралась громада. Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомоніли і знову розходились. Одні кричали: «Не хочемо так! чого така правда у світі?» Другі розмахували руками і голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Пріська, побачивши купку жінок, що стояли в стороні, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопівна, Горпина Ткалева, Мар’я Бубирка – все то свої, знайомі.
– Здорові! – привіталася Пріська.
– Здорова. І ти, Прісько, прийшла подивитися? – спитала Мар’я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
– Знайшла диво, – сказала Пріська. – Уже мені, старій, на диво дивитися, коли б не було свого діла?
– Що ж у тебе за діло таке?
Пріська розказала. Молодиці ззирнулись одна з другою.
– А от ми вийшли подивитися, – жартівливо почала Мар’я. – Ткалиха – як її чоловіка у старшину будуть вибирати; Феська – з жалобою на свого – хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопівна – жалітися на хлопців, що її п’ятилітньої дочки ніхто досі не сватає.
Жінки реготали