Повія. Панас Мирний
мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
– У нас десь горілка була? – нешвидко спитався він. Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним. Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.
– Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що Грицько і трохи не одходив. То, бувало, і сердитий прийде: тільки поїв – уже й пом’якшав, а тепер – і трохи ні.
– Ще є що їсти? – понуро спитався він.
Хівря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хівря більше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, він устав з-за столу, перехрестився і ліг на полу, одвернувшись лицем до стіни. Хівря мила миски, і тільки їх глухий бренькіт порушав німу мовчазність у хаті.
З Грицькової голови ніяк не виходила сьогоднішня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому; він мав надію, скінчивши діло, гірко посміятися… а от тепер… з його насміялися! Коли він мучиться – Пріська, певно, радіє… А ще як дома дознаються, Федір почує… Він, його син… його кров… Буде радіти разом з Пріською?.. Ні, постій!
Він схопився і окинув бистрим поглядом усю хату.
– Де Федір? – спитався він.
– Не знаю. Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду.
– Чи не до своєї бісової тещі! – скрикнув Грицько. – Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока!
– Так він недавно й пішов, – одказала Хівря.
– Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечір надворі. Певне, скотина не напована.
– То, може, він і погнав її напувати.
Грицько знову ліг; Хівря вийшла з хати і швидко вернулася.
– Федір скотину напував. Зараз увійде, – сказала вона.
Пройшло небагато часу, і Федір уступив в хату.
– Ви мене кликали, тату?
Грицько устав і аж на лиці зблід.
– Піди мені зараз… – тремтячи, почав він. – Піди до своєї тещі… знаєш? Скажи від мене… скажи: «Я їй цього не забуду!» Хай вона це запише собі на лобі!.. Чув?
Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською.
– Це нащот землі? – тихо спитався він.
Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався.
– А твоє яке діло? – гукнув він, аж Хівря затремтіла. – Твоє яке діло, питаю? Тобі сказано іди – іди і скажи… Став ще допитуватись! Тобі радісна, сучий сину, батькова невдача? Радісна, га?
Федір переступав з ноги на ногу.
– Накладаєте удвох з своєю любезною на батькову голову?.. – і знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тільки Пріську з Христею, а й увесь рід їх, усіх заступників. Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить.
– Роздратували мене