Повія. Панас Мирний
Грицько до мене та й ув’язався… – жалілася вона. – Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.
– Знаєте, що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його похвалки і на все… Вам громада одсудила – громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його та й годі!
І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.
– Так, так!.. Вони піддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!
Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрошила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона мститься на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів… і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і мститься…
Один Карпо заступається за неї.
– На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!
Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.
– Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав усерцях яке слово чоловік? – питався суддя.
– Усерцях чого не скаже! – піддакував другий.
– А слава? – доводила Пріська.
– І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещуть. Поговорять та й перестануть.
Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:
– А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно – чим суд кінчився, і по тому судили. «Уже б сиділа та мовчала, коли винувата, – казали їх гострі язики, – а то ще і на суд! Дрюкована стала: хто там що не скаже – зараз на суд!»
Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.
Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.
Минули м’ясниці[14] і Масляна[15], настав піст[16]. На середохресній[17] у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній[18] – радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець
…
…