Повія. Панас Мирний
Де вже добра?.. Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частіше та рясніше… Христя, не примічаючи їх, налягає на ноги: не йде, а підтюпцем трюха…
Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волості за нею, щоб доставив на місце – провів і оберіг її в дорозі. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!
Кирило – немолодий чоловік; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-під котрих приязно визирали добрі карі очі. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то він ніколи й не перемінявся. Другі аби рік вибути – зараз і одпрохуються; а він – ні. Вийшовши з дворових на волю, не маючи наділу, він сяк-так справився на хату, приписався до Мар’янівської громади, та як став соцьким – та й досі… З громади спадало на його долю скільки там жита, пшениці, ячменю, гречки… Хоч і невеличкі були ті податки, та він ніколи не скаржився, що мало; зате жінка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громаді очі… Усі знали Оришку як відьму і потроху побільшували плату, остерігаючись, щоб вона, бува, не заподіяла чого лихого. З того і жив Кирило – більше у волості та при волості, ніж дома. Туди він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив він гризні; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Він тікав від неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода – він зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: «Все то дурниця, окроме правди святої, – каже було Кирило. – Хоч нам і горе, доймають нас злидні та вороги, – та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як і ми, грішні, наші напасники… Помруть – та нічого з нагарбаного не візьмуть з собою! Всіх нас сира земля порівняє…»
Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи, не раз наносили спокій у його ображене серце.
Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша?..
Він ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись.
– Легше… легшенько, дочко, – обізвався він. – Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, підіб’ємося… Аби надвечір до міста добрести. Пошкодуй моїх ніг старих та й своїх побережи – їм ще довго прийдеться топтатись!..
Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати. Ішли мовчки. Сніг дедалі все більше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому місці приходилось прямо брести. Сонце вище та вище підпливало, дужче та дужче угрівало, устилаючи могилки золотим світом, граючи по калюжках талої води… Робилося тепло, аж жарко. Піт виступив у Кирила на лобі, під очима. Закинувши шапку аж на потилицю і розпустивши сіряка по волі, він плівся за Христею, розхитуючи довгим ціпком на всі боки, обминаючи обніжками калюжі. Люлька його