Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
ж він, читаючи як помічник дяка псалми та акафісти, засвоїв і чимало з іншого мовного пласта – церковно-слов’янського, не чужого духові українського мовлення, сповненого поважності й урочистої сили. Якісь таємничі глибин слова-мислі давав відчути і читаний ще з дитинства український філософ і поет Сковорода.
Усе це оживало в душі молодого Шевченка, закиненого на чужину, підігрівалося ностальгією за далекою, але ще ріднішою в спогадах батьківщиною, – і так заявляла про себе магія рідного слова. Творилося уявлення про те, що може Слово, – і це уявлення дістало сильне підживлення від першого ознайомлення з високою професійною поезією. Спочатку це була російська поезія – насамперед Пушкін та Жуковський. Знав він і твори Рилєєва, а пізніше й багатьох інших російських поетів. Це теж викликало захват від сили Слова, від його влади над людиною, його здатності розкрити глибини людської душі й весь неозорий світ. Це могло викликати навіть певну «заздрість» до кудесників, що володіють цим Словом.
А завдяки Євгенові Гребінці прийшло знайомство з українською поезією – і відкриття того, що може бути й українське писане та друковане слово.
Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити (ви-словити) своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку Україна сприйме як місію апостола і пророка.
Водночас і свій художницький талант, який розквітне особливо в роки навчання в Академії, Шевченко захоче присвятити пізнанню України. Зрештою, пензля він не зрікався, і можна тільки уявляти, яких би ще висот він досягнув у живопису, коли б творчість не урвав жорстокий царський присуд.
Українська писемність передшевченківської доби… Вирішальна роль Шевченка в утвердженні нової української літератури та винятковість його генія стали причиною того, що в свідомості нашої людності склалося і стало популярним уявлення, начебто він творив коли не на порожньому місці, то на зовсім не обробленому ґрунті; поза іменами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки картина українського літературного життя початку ХІХ ст. бачиться тьмяною (хоч на науковому рівні вона достатньо досліджена).
Тим часом Шевченкова поезія хтозна чи й була б можливою без тих стимулів, що йшли до петербурзької української колонії з самої України, де різнорідні форми обстоювання своєї самобутності (бодай і залишкової – інколи) оберталися й зусиллями, спрямованими на літературну обробку й емансипацію мови свого народу.
Це був складний і драматичний процес. Він був своєрідною відповіддю не лише на європейські національні рухи («весна народів»), загальноєвропейську хвилю звертання до народних основ, а й на фатальну зміну української політичної та культурної ситуації, зумовлену скасуванням Гетьманщини,