Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
За цих умов – утрати залишків державності, деградації освіченої верстви, деактуалізації «високої» культурної спадщини – основною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідомлювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі – аж до доби національних рухів). А оскільки верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови – селянство. (Це – найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рідної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користування російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище – відоме, зрештою, у багатьох народів – обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови – мовою панівної нації.)
Міцний фундамент нової української літератури – тобто літератури народною мовою – заклав Котляревський своєю «Енеїдою», хоч феномени цієї мови з’являлися і до нього, – і в учених трактатах, і насамперед у витворах бурлеску, а ще раніше й потужніше – у полум’яного релігійного полеміста Івана Вишенського. Принциповий перехід на народну мову давав літературі демократичну орієнтацію (в зображенні життя селянства – а це було тоді мірилом демократичності – українська література, на авторитетну думку акад. О. І. Білецького, в першій половині ХІХ ст. випереджала і російську, і деякі європейські) і прилучав її до глибоких джерел та великих багатств фольклору. Але водночас уривався зв’язок із попередніми пластами словесності, мовою староукраїнською книжною, оскільки ця мова позбулася свого суб’єкта – козацької канцелярської бюрократії, вченого люду, який тепер активно «українізував» мову російську…
І все-таки започаткувався широкий і глибокий культурний процес. На зміну майже втраченій книжній, бароковій та схоластичній культурі ХVІ— ХVІІІ століть, з центрами в Києві та в інших містах Правобережжя насамперед, приходить нова, що шукає ґрунту в народній культурі та мові, хоч і мусить адаптуватися до обставин насаджування російськості. І перші її осередки виникали на Лівобережжі, зокрема на Слобожанщині, й тяжіли до нововідкритого (1805) Харківського університету, який мав знаменувати російську культурну експансію в Україну, але помимо того став і одним із вогнищ відродження української культури. Цікаво і повчально, що тодішня «степова Україна» з її неоднорідним етнічно й динамічним населенням змогла надихнути саме українським історично-культурним патріотизмом і багатьох представників інших народів, у тому числі й росіян.
Київський університет був утворений 1833 року – порядком реакції на польську революцію 1831 року царський уряд уживав рішучих заходів для «обрусения Юго-Западного Края», зокрема для переведення всієї освіти на російську мову; з цією метою ліквідовано Кременецький ліцей, а його фонди переведено до Києва.