Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      Бандуристе, орле сизий!

      Добре тобі, брате,

      Маєш крила, маєш силу,

      Є коли літати.

      Тепер летиш в Україну,

      Тебе виглядають.

      Полетів би за тобою,

      Та хто привітає.

      Я й тут чужий, одинокий,

      І на Україні

      Я сирота, мій голубе,

      Як і на чужині.

      Чого ж серце б’ється, рветься?

      Я там одинокий.

      Одинокий… А Украйна!

      А степи широкі!

      Там повіє буйнесенький,

      Як брат, заговорить;

      Там в широкім полі воля,

      Там синєє море

      Виграває, хвалить Бога,

      Тугу розганяє;

      Там могили з буйним вітром

      В степу розмовляють,

      Розмовляють сумуючи,

      Отака їх мова:

      «Було колись – минулося,

      Не вернеться знову».

      Полетів би, послухав би,

      Заплакав би з ними…

      Та ба, доля приборкала

      Меж людьми чужими.

      Поїдеш далеко,

      Побачиш багато;

      Задивишся, зажуришся, —

      Згадай мене, брате!

      Все йде, все минає – і краю немає.

      Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

      І дурень, і мудрий нічого не знає.

      Живе… умирає… Одно зацвіло,

      А друге зав’яло, навіки зав’яло…

      І листя пожовкле вітри рознесли.

      А сонечко встане, як перше вставало,

      І зорі червоні, як перше плили,

      Попливуть і потім, і ти, білолиций,

      По синьому небу вийдеш погулять,

      Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

      І в море безкрає і будеш сіять,

      Як над Вавилоном, над його садами

      І над тим, що буде з нашими синами;

      Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

      Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

      Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

      Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

      Я не одинокий, я не сирота —

      Єсть у мене діти, та де їх подіти?

      Заховать з собою? Гріх, душа жива!

      А може, їй легше буде на тім світі,

      Як хто прочитає ті сльози-слова,

      Що так вона щиро колись виливала,

      Що так вона нишком над ними ридала.

      Ні, не заховаю, бо душа жива.

      Як небо блакитне – нема йому краю,

      Так душі почину і краю немає.

      А де вона буде? Химерні слова!

      Згадай же хто-небудь її на сім світі, —

      Безславному