Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      От де моє добро, гроші,

      От де моя слава,

      А за раду спасибі вам,

      За раду лукаву.

      Буде з мене, поки живу,

      І мертвого слова,

      Щоб виливать журбу, сльози.

      Бувайте здорові!

      Піду синів випрово[д]жать

      В далеку дорогу.

      Нехай ідуть, – може, найдуть

      Козака старого,

      Що привіта моїх діток

      Старими сльозами.

      Буде з мене. Скажу ще раз:

      Пан я над панами.

      Отак, сидя в кінці стола,

      Міркую, гадаю:

      Кого просить? хто поведе?

      Надворі світає;

      Погас місяць, горить сонце.

      Гайдамаки встали,

      Помолились, одяглися,

      Кругом мене стали.

      Сумно, сумно, як сироти,

      Мовчки похилились.

      «Благослови, – кажуть, – батьку,

      Поки маєм силу;

      Благослови шукать долю

      На широкім світі».

      «Постривайте… світ – не хата,

      А ви малі діти,

      Нерозумні. Хто ватажком

      Піде перед вами,

      Хто проведе? Лихо, діти,

      Лихо мені з вами!

      Викохав вас, вигодував,

      Виросли чималі,

      Йдете в люди, а там тепер

      Все письменне стало.

      Вибачайте, що не вивчив,

      Бо й мене хоч били,

      Добре били, а багато

      Дечому навчили!

      Тма, мна знаю, а оксію

      Не втну таки й досі.

      Що ж вам скажуть? Ходім, сини,

      Ходімо попросим.

      Єсть у мене щирий батько

      (Рідного немає) —

      Дасть він мені раду з вами,

      Бо сам здоров знає,

      Як то тяжко блукать в світі

      Сироті без роду;

      А до того – душа щира,

      Козацького роду,

      Не одцуравсь того слова,

      Що мати співала,

      Як малого повивала,

      З малим розмовляла;

      Не одцуравсь того слова,

      Що про Україну

      Сліпий старець, сумуючи,

      Співає під тином.

      Любить її, думу правди,

      Козацькую славу,

      Любить її – ходім, сини,

      На раду ласкаву.

      Якби не він спіткав мене

      При лихій годині,

      Давно б досі заховали

      В снігу на чужині,

      Заховали б та й сказали:

      „Так… якесь ледащо…“

      Тяжко, важко нудить світом,

      Не знаючи за що.

      Минулося, щоб не снилось!..

      Ходімо, хлоп’ята!

      Коли мені на чужині

      Не дав погибати,

      То й вас прийме, привітає,

      Як свою дитину.

      А од його, помолившись,

      Гайда в Україну!»

      Добридень же, тату, в хату!

      На твоїм порогу

      Благослови моїх діток

      В далеку дорогу.