Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      «Сідай же й ти коло мене».

      Сів, та й обнялися.

      «Серце моє, зоре моя,

      Де це ти зоріла?»

      «Я сьогодні забарилась:

      Батько занедужав;

      Коло його все поралась…»

      «А мене й байдуже?»

      «Який-бо ти, єй же богу!»

      І сльози блиснули.

      «Не плач, серце, я жартую».

      «Жарти!»

      Усміхнулась.

      Прихилилась головкою

      Та й ніби заснула.

      «Бач, Оксано, я жартую,

      А ти й справді плачеш.

      Ну не плач же, глянь на мене:

      Завтра не побачиш.

      Завтра буду я далеко,

      Далеко, Оксано…

      Завтра вночі у Чигрині

      Свячений достану.

      Дасть він мені срібло-злото,

      Дасть він мені славу;

      Одягну тебе, обую,

      Поса[д]жу, як паву,

      На дзиґлику, як гетьманшу,

      Та й дивитись буду;

      Поки не вмру, дивитимусь».

      «А може й забудеш?

      Розбагáтієш, у Київ

      Поїдеш з панами,

      Найдеш собі шляхтяночку,

      Забудеш Оксану!»

      «Хіба краща є за тебе?»

      «Може й є – не знаю».

      «Гнівиш Бога, моє серце:

      Кращої немає

      Ні на небі, ні за небом;

      Ні за синім морем

      Нема кращої за тебе!»

      «Що се ти говориш?

      Схаменися!»

      «Правду, рибко!»

      Та й знову, та й знову.

      Довго вони, як бачите,

      Меж мови-розмови

      Цілувались, обнімались

      З усієї сили;

      То плакали, то божились,

      То ще раз божились.

      Їй Ярема розказував,

      Як жить вони будуть

      Укупочці, як золото

      І долю добуде,

      Як виріжуть гайдамаки

      Ляхів в Україні,

      Як він буде панувати,

      Коли не загине.

      Аж обридло слухаючи,

      Далебі, дівчата!

      «Ото який! Мов і справді

      Обридло!»

      А мати

      Або батько як побачать,

      Що ви, мої любі,

      Таке диво читаєте, —

      Гріха на всю губу!

      Тоді, тоді… Та цур йому,

      А дуже цікаве!

      А надто вам розказать би,

      Як козак чорнявий

      Під вербою, над водою,

      Обнявшись, сумує;

      А Оксана, як голубка,

      Воркує, цілує;

      То заплаче, то зомліє,

      Головоньку схилить:

      «Серце моє, доле моя!

      Соколе мій милий!

      Мій!..» Аж верби нагинались

      Слухать тую мову.

      Ото мова! Не розкажу,

      Мої чорноброві,

      Не розкажу против ночі,

      А то ще присниться.

      Нехай собі розійдуться

      Так, як ізійшлися, —

      Тихесенько,