Смарагд. Валентина Мастєрова
Зате багато встигнеш. Хочеш – будеш у ресторані співати, а ні – влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй – ти там зайвий.
На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову – хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.
А Симон не жалів майбутнього зятя:
– Не малий уже – час знати, що Марта тобі не мати. – Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.
Данило підвів очі, глянув на Симона.
– А хто моя мати? – У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. – Де вона?
– Циганка, а ти як думав? – відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, – дорікав собі подумки. – Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів – він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…
Данилові здавалося: все, про що розповідав Симон, давно знав, але не словами, а серцем. Після розповіді сидів у кімнаті, голова схилилася на груди. Несподівано відчув у собі дивну любов. Вона зринала з пам’яті, з кожної клітини його єства і наповнювала душу тугою – то була любов до матері.
Коли від серця відкотилася перша хвиля болю, почав думати, що йому робити зараз. Хотів іще поговорити з Симоном, але нікого вдома не було, тільки старший брат Софії – Стефан – весь час мовчки виринав за спиною. Не ховаючись, стояв і дивився на Данила чорним розбишакуватим поглядом. Дань спробував вийти на подвір’я і відразу злякано зачинив перед собою двері – по двору бігала вівчарка, спущена того дня з ланцюга. Спитав у Стефана, де Софія, але той у відповідь лише глянув на нього насмішкувато і замугикав якусь пісеньку.
Увечері будинок зробився гамірним і багатолюдним. У вікно Дань бачив, як Симон замкнув хвіртку, потім покликав пса і взяв на ланцюг. Подумки відзначив, що собача будка стояла трохи вбік від єдиного місця, де можна було перелізти через паркан.
Коли Симонові родичі розсілися за столиками, Данило скривився і неголосно застогнав.
– Що тобі? – стурбовано запитав Симон.
– Живіт заболів, – пошепки відповів юнак і ще більше скривився.
– Може, дати чогось перепаленого? – занепокоївся майбутній тесть.
– Ні, я в туалет схожу, – прошепотів Дань, червоніючи. Симон на те лише мовчки кивнув.
Хлопець швидко підвівся, за ним так само швидко підвівся