Смарагд. Валентина Мастєрова
нарочито голосно:
– О, свій своїх зустрів.
Ті слова прозвучали насмішкувато, та Данило в цю мить подумав про матір, яка, напевно, була чимось схожа на молоду циганку. Може, вона і з її роду. А може, з ними й ходила, адже Маріуца так мало розповіла про матір, та й Лідія – небагато. Циганка деякий час вивчала його обличчя, потім взяла за руку, недобре глянула на дівчат і відвела вбік:
– Ту шаву роману?[4]
І Данило відповів:
– Ми – гаджу[5].
Відповів винувато, мовби когось зрадив у цю хвилину.
Циганка посміхнулася й недовірливо похитала головою, потім обернулася до решти циган, які дивилися на них і про щось тихо перемовлялися. Знову глянула на нього, але тепер у саменькі очі:
– Авен манса[6].
Не знати, що побачила в Данилових очах, та сказала саме ті слова, на які він чекав із самого малку. Може, й несвідомо чекав, але бажання піти з табором жило в ньому завжди, як живе у кожній людині сердечна прив’язаність до свого роду, звичаїв, до рідного слова.
– Данко, ти скоро? – нетерпляче гукнула Марго.
Дань легенько висмикнув руку, і в горлі перехопило, коли промовив:
– Мені з вами не ходити – у мене інша дорога, – сказав те українською, сказав із такою тугою, що молода циганка з жалем глянула на нього й докірливо похитала головою.
Не розуміючи, що з нею відбувається, Марго не зводила очей із Данила й циганки. На якусь мить відчула, як їй хочеться підійти до хлопця, взяти за руку, а циганці крикнути: «Іди геть!» Може б, і підійшла, коли б Данило в цей час не повернувся до гурту.
– Ходімте вже, а то до вечора будемо тут стояти, – сказав до всіх і ні на кого не дивлячись.
Туфлі купив такі, яких дуже хотілося, але купив не в магазині, а в чоловіка, що ніби виринув перед ним з-під землі, коли він, розчарований, виходив з універмагу. Відвів трохи вбік, дістав з-під поли широкого пальто чималий пакет, розгорнув, і Дань аж ойкнув радісно. Хотів поторгуватися, та власник туфель відійшов:
– Я думав, ти серйозний хлопець, а ти – шпана.
– Давай, – наздогнав його Данило й тицьнув незнайомцю в руки гроші.
По дорозі назад радів, наче мала дитина. Намагався думати про те, як наворожить іще й на штани, і від цих думок відступала гіркота зустрічі з циганкою.
Зайшов із сяючим обличчям до кімнати, у якій, окрім нього і брата, жили ще два студенти, поставив перед Юрком туфлі:
– Поміряй.
Але той не міряв, а почав скептично оглядати з усіх боків.
– Що ти роздивляєшся, – посміхався радісно Данило, – хіба не бачиш – «Маде ін не наші».
– Дурень! – гримнув на нього Юрко. – Куди ти дивився – вони ж браковані.
Данило вирвав із братових рук обнову, поліз усередину й намацав дірку, якої зовні не було видно.
Цілий вечір Юрко мудрував над новим взуттям. Злиденне студентське життя навчило його добре справлятися з шилом і дратвою, клеїти й латати зношені черевики. Ремонтував не тільки собі, а й іншим бідакам-
Ти циганський хлопець?
Я – мужицький.
Ідемо з нами.