Нардепка. Василь Врублевський
опускалися нижче й нижче, дійшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькі й налиті – тут природа не поскупилася, вділила їй саме те, що треба.
– Так ось, – сказала Милоська, усміхаючись, – приїхала я, значить.
А Стьопка (ну, не придурок?):
– А чого приїхала?
Милоська очі заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило її з пантелику, – ніяк-бо не думала, не гадала, що така оказія може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собі: як забачить Стьопка її, кинеться з обійманням, приставатиме, зійтись умовлятиме. А що ж? «Чого приїхала?» Прикидається, що нерадий, гордість, бач, свою показує!
Хотілося Милосьці розвернутися та й піти, – але куди ж ти розвернешся к лихій годині, куди підеш?! Хочеш чи ні, а треба укоськувати цього придурка. Нікуди не подітися – треба!..
Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усміхнутися й промовила:
– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!
Степан вмить немов підріс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлі.
– Я знав, – каже, – що приїдеш, бо такі чоловіки, як я, на дорозі не валяються.
– Що правда, то правда! – підтакнула.
А собі подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»
– І мама мені те саме говорять, – провадив Степан далі. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловіків ниньки вдень із свічкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже міг би хоч десять разів приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч і не живу з тобою, но все ж розписаний.
– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – підспівувала йому Милоська, а на гадці одне їй: хай приндиться собі, хай, аби тільки вийшло, як спланувала…
Підохочений, Стьопка так розійшовся вихвалятися, аж піт йому на лобі виступив.
– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приїхала, значить, миритися?
– Та звісно ж! Не можу без тебе!
– Н-да, – почухав Стьопка собі підпахвину. – Діло серйозне. А жить де будем?
– Я тепер у городі, – сказала Милоська. – На фабриці роблю, у гуртожитку кімнату маю.
– Нє, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надірвати. Та й що я там буду робить?
– На фабрику можеш устроїтися, місця є.
– Ким?
– Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.
– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.
– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.
– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе під пахвою. – Але це діло серйозне.
Якийсь час мовчки терещились одне на одне.
– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.
– В дім не можна, – сказав Стьопка, і знов почухався.
Те його чухання Милоську