Нардепка. Василь Врублевський
як колій свинку…
12
Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потім – сиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?
Так і другого дня після візиту до Стьопки.
Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі люди – як люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»), автобуса чекають. Милосьці ж не в охоту тіснявитися. Дай, думає, відійду трохи далі, за поворот, та на якусь попутку сяду.
Тільки відійшла, тільки один раз і махнула рукою – «бобик» міліцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) міліціонер.
– Куди, дєвушка? – питає.
– У город. Візьмете?
Окинув міліціонер її поглядом. Прицінився і каже:
– Воно, конєшно, можна взять. Тільки нада буде на пару минут в сторону звернуть.
Милоська й думати не подумала, що він на щось там «таке» натякає. Каже, отож:
– А чого ж не завернуть? Я не спішу, а як треба вам, то заїдьте.
– Вот це дєло! – зрадів міліціонер. – В таком разі сідай, поїдем бистро і з комфортом! Це тобі не в автобусі товктись, вміг доїдем!
Ну, то він уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч і обігнав дюжину машин, а все ж «вміг» не вийшло – їхали з півгодини.
Перед містом повернув уліво. До лісосмуги, що виднілася оддалік.
Милоська й бровою не повела. По службі, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нічого проти них не мала. Незнано чому, але їй змалечку до душі були люди в погонах. Особливо із зірочками. З різними, причому.
З маленькими, правда, менше подобалися, ніж з великими, – хоч у тих регаліях і не розбиралася, але інтуїтивно здогадувася, що велике завжди краще від малого. У цього, правда, зовсім зірочок не було, та зате було по широкій повздовжній смужці. І Милоська розсудила собі, що це, мабуть, теж непогано.
– Ну как, – сказав міліціонер, зупинивши машину між берізками й заглушивши двигун. – Скрапнем це дєло?
Милоська відмовлятися не стала. Навіщо, подумала, – що як людині випить треба, а без компанії не може? Нащо ж зобиджати? Таке добро зробив – підвіз. Може, і не дорого заправить – не три, а два рублі?..
13
– Слиш, я ж і в рило дать магу!
«Певно, не жартує! По всьому видно, мужчина рішітільний!» – подумала Милоська майже із захопленням.
– А потом наряд з витрєзвітіля визву!
«Цей може!» – подумала, знову ж таки із захопленням.
– А ти знаєш, що це такоє?
– Не знаю, – чесно призналася.
– О! Витрєзвітіль – це спєцмєдслужба. Пойняла?
«Який розумний!» – ще з більшим захватом подумала Милоська.
– Но я цього дєлать не буду, – змилостивився.
«Який добрий!» – мало не підстрибнула з радощів.
– То що? Сама даш?
Милоська більше й не противилась: такому рішучому, розумному й доброму