Моя антологія світового сонета. Віктор Гриценко
ніг її схилявся я в рядках -
сердечним жаром променіли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землі й тягнувсь до зір в думках.
Співав про злото кіс у кісниках,
багацько слів сказав про очі й руки,
З блаженством райським міг рівняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.
А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,
крізь шторм, який мене товче, як в ступі,
пливу життям, кермуючи навгад.
Любовний вірш не пишеться без віри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а ліри
вже налаштовані на скорбний лад…
Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,
прогнавши благодійність, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички наші нас лишили шани.
Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подівся з луком Купідон,
а Гіппокрену[1] випили тарпани.
Ця спрага насолод, вінків лаврових!…
– З дороги, філософіє босяцька!
Йди геть! – кричить підкуплена юрба.
Поете, йди! Йди мимо гонорових
і витримай від них удар зненацька.
Важкий твій шлях – така твоя судьба!…
Джованні БОККАЧЧО
Італіє, усіх племен царице,
де доблесті твої, де геній твій?
Кастильський хор[2] замовкнув – тож мерщій
над честю муз будь-хто тепер глумиться.
Не лаври вже в ціні, а багряниця,
бо нині зло прямує по прямій,
а з калитою всякий вже гордій,
бо голову пусту підмінює скарбниця.
В словесності пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).
Журись зі мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…
На човнику каталась люба пані,
і спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безліччю пісень вона -
чи щебетав то соловій в гортані?
Куди причалить, я не знав зарані,
чекатиму, можливо, допізна,
бо серед дів земних така одна -
богині я зізнаюся в коханні.
Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.
І прокидалися в душі моїй
слова, які сказати хочу їй,
які тепер лунають звідусюди.
Маттео БОЯРДО
Отару білорунну чи хмарину
жене пастушка в діл, і путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
і тінь від гір, що залила долину.
Зітерши піт, ратай розправив спину,
бо згодом в полі запанує тьма,
волів своїх звільняє від ярма,
додому гонить втомлену
Гіппокрена – джерело на вершині Гелікона в Беотії, яке утворилося від удару копита Пегаса. За міфом, наділене здатністю давати поетам натхнення.
Кастильський хор – маються на увазі Музи так званого іспанського Парнасу.