Моя антологія світового сонета. Віктор Гриценко

      Хай почестей шукають невгомонні -

      палаців, храмів, сяйва позолот

      і тих скарбів, що завдають гризот,

      від котрих тисячі ночей безсонні…

      Казкові квіти квітнуть в оболоні,

      пташиний щебет, веселун-рапсод,

      в холодній мураві дзюрчання вод,

      Мадонни образ на святій іконі,

      а в нетрях лісу, у громадді гір -

      дріада злякана і швидконогий звір,

      печери, що не знали днини…

      Повсюди бачу тільки погляд твій,

      яким я любувавсь в полоні мрій,

      та до якого не знайду стежини.

      Не витерплю повік яскраве світло,

      яке так сяє на її чолі.

      Очам, що звикли кліпати в імлі,

      дивитись легше на кипляче срібло.

      Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,

      немов праобраз Раю на землі.

      Тому-то нам, так зашкарублим в злі,

      це – засторога щось вчинити підло.

      Ні, не для пристрастей ця яснина:

      як милість вища, як величний дар,

      Всевишнім послана на грішну землю.

      Всім душам благодать несе вона,

      лише свою від решти відокремлю,

      бо в ній віддавна незгасимий жар.

      Це тут упав Ікар. Слід літуна

      бурхливі хвилі бережуть і нині.

      Тут шлях його закінчився в пучині,

      та тільки заздрість – подвигу ціна.

      Хоч смерть його окуплена сповна,

      бо він упав, щоб стати на вершині…

      Блаженний той, в чиїй страшній кончині

      звитягу бачать різні племена.

      Таїться радість у безмежнім горі,

      він, наче птиця, долетів до хмар,

      щоб вільним вмерти в голубім просторі,

      де лиш таким, як він, звели вівтар…

      Віки його ім’я хлюпочеться у морі:

      в найбільшій із могил лежить Ікар.

      Співав і я. Чи солодко звучали

      мої пісні – Господь складе ціну.

      Святкові днини вже не поверну:

      в сльозах топлю я напади печалі.

      В людей розумних пристрасті – васали,

      моя ж – мене послала на війну…

      Мені чи їй – сорочку б гамівну,

      а я натомість – зводжу п’єдестали.

      Закоханий, завжди надіявсь я,

      що зачарую співом солов’я,

      що словом щирим пом’януть нащадки.

      Про себе добре думати я звик,

      та чують всі лише страждання крик

      в сонеті, що не знайде адресатки…

      О краю мій! Прости за пієтет,

      але до нього змушують красоти

      твоїх долин та в сяйві позолоти

      розкішний Апеннінських гір хребет.

      Дай відповідь, якщо спитав