Зодчий із пекла. Наталя Лапіна
досить відомий бізнесмен, нарешті дістався до свого недавно придбаного дому, усівся в крісло й, усім нутром настроюючись на відпочинок, розкинув за бильцями рукию Однією вже тримав пульт від телевізора. – Які можуть бути привиди? В наш час? Схаменися!
Ольга Володимирівна надула губки. Зовсім не ображено, на чоловіка вона ніколи не ображалася. Але продовжувала настоювати:
– Я не хотіла турбувати тебе через всілякі нісенітниці, але… Це вже над моє розуміння, повір. І далеко не вперше. Я вже також починаю боятися.
– Чого? – Ярижський казав утомлено, опустивши повіки так, ніби не хотів дивитись на дружину, яка нависла над ним виключно симпатичною, але трохи набридливою хмаркою на початку ясно-приємного дня. – Чого вам тут боятися?
– Незрозумілого. Повір, спочатку я сама сміялася з Наді, думала: це в неї нерви. Але коли сама почула… Це просто якийсь містичний жах! Не дивись на мене так. Я всю ніч не спала.
– Це все твої дурепи малограмотні… Навигадували казна що, я ти віриш.
– Дорогенький, у Наді вища педагогічна освіта.
– Значить, моя люба, вона дурепа з вищою освітою.
У цей момент дурепа з вищою освітою якраз зайшла до залу, штовхаючи поперед себе столик-тацю на коліщатках. Запахло кавою, хорошим коньяком, дорогою копчениною. Кирило Іванович ще у вітальні звелів чогось принести – перекусити з дороги саме тут, у домашньому кінотеатрі на першому поверсі. Він одразу пожвавішав, відклав убік пульт дистанційного управління, випростався у кріслі й задоволено потер руки:
– Надю, яких це привидів ти тут бачила?
Прислуга з вищою педагогічною освітою Надя Щукіна зніяковіло поправила фартушок:
– Я… Ольго Володимирівно, не треба було розповідати…
– Ти не крути, а відповідай. – Ярижський швидко вихилив рюмочку коньяку й тепер смачно жував балик. – Ти… м-м-м… Прямо кажи… м-м-м… Що бачила…
– Я не бачила, я тільки чула.
– Ну?
– Вночі в туалеті на другому поверсі, там, де ваш кабінет, хтось спустив воду. А я була в домі одна. Я пішла нагору: вода якось дивно шуміла, ніби булькала. – Розповідаючи, Надя поступово переходила до виразних учительських інтонацій, а Кирило Іванович тільки час від часу задоволено мугикав. Його дружина сіла поруч, на диван, і тепер, слухаючи Щукіну, вони обоє нагадували учнів: розбещеного ледацюгу, чомусь одягненого в пристойний костюм, й уважну відмінницю, тільки через непорозуміння вбрану в несерйозний шовковий халатик.
– Мені вчулись якісь слова, але я не розібрала, які саме. В домі нікого не було. Нікого. Я зателефонувала охоронцеві, він сказав, що також нікого не бачив. Потім два дні все було тихо, а якраз перед приїздом Ольги Володимирівни – знову: шум води, потім булькотіння. Я не полінувалася обійти весь будинок, перевірила все, навіть підвал – нікогісінько! Коли закінчила обхід – нагорі знову хтось спустив воду. І булькотіння – те саме. Наче щось каже. Незрозуміло, нерозбірливо.
– Я також чула! – сплеснула руками пані Ярижська. –