Зодчий із пекла. Наталя Лапіна
останнім часом вона прибирала тільки в лівому крилі. І Тимофіївна черевиків не бачила, бачила тільки сліди. На сходах.
– А ти, Надю, сліди бачила?
– Ні, Тимофіїна сказала, що одразу все й повитирала.
– Скажи їй, щоб наступного разу покликала подивитись.
– Вже сказала, але сліди вона бачила тільки один раз.
– Речі хоч усі на місцях? Хтось, розумієш, ходить тут, як у себе вдома…
– Про це не хвилюйся, ніде нічого не пропало, – завірила Ольга Володимирівна, – все на місцях.
– А охорона, значить, на той час спала?
– З вулиці додому ніхто не міг потрапити, – заступилася за молодих сторожів Надя Щукіна. – Останніми днями часто сніг падав, у дворі ніяких слідів не було, лише наші. Усі двері я особисто зачиняла, потім ще раз перевіряла.
– А, між іншим, сантехніка ви не викликали? Нашого? Може, та хвалена італійська сантехніка протікає? Га?
Але дружина вирішила до останнього підтримувати містичну версію незрозумілих пригод:
– Повір, немає чого іронізувати. Сантехніка працює відмінно. Здебільшого. Вдень. Сантехнік не винен, це будинок… Тут щось негаразд. Старі будинки, повір, завжди несуть на собі відбиток життя колишніх господарів. Їхню ауру, їхні… Ну, не знаю. Можеш сміятися, але й академіки визнають, що іноді астральні тіла існують окремо від тіла. І тоді можливі будь-які дивні явища. Надю, скажи ти.
Надія взялася за ручку пересувного столичка:
– Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.
– Точно – привиди?
– Не знаю. Може, й партизани.
Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.
– Сантехнік тут був?
– Сьогодні вранці, – видихнула Ольга Володимирівна.
– І вчора, і позавчора, – додала Щукіна.
– І що?
– Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.
– А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.
– Інші працюють бездоганно.
– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:
– Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.
У цей момент на другому поверсі грюкнуло.
Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.
На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!
Влетів туди захеканий, сердитий.
Нікого.
Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» – потім усе стихло.
– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. – Подивись у бібліотеці – стілець упав. І лежить. І нікого!