Примари Пустомитського болота. Василь Тибель
чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. – О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.
– Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. – Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.
– Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа… Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.
– Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.
– Нам, до шостої години потрібна жердина, – звернувся до колег Професор.
Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.
– Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.
Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.
– Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? – зареготів своїм тяжким басом кульгавий.
– Адмірале, ти ж мені казав, вирубай кращу, – виправдовувався Зуб.
– Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.
Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.
– Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.
Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам – воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб так розігрівся, що увесь час поливав