Примари Пустомитського болота. Василь Тибель
твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! – Хлопці кинули посеред поля м’яча, якого досі ганяли й побігли виганяти худобу зі шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля їм, зовсім не хотілося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогі молоді телички, вони забігали наперед пастухам, жадібно скубли квіти люпину і напихалися вирваними з коренем бадилинами. Пастушкам довелось добряче набігатися, поки нарешті вони вигнали корів з поля й направили їх назад на випас.
– Ну й спекотно сьогодні. – Витер спітнілого, вигорілого на сонці чуба, худорлявий хлопчина. Він був найвищим серед ватаги. В закачаних до колін штанях, із зав’язаним на животі у вузол полами сорочки і піратською хустиною на голові, хлопчак чимось нагадував маленького пірата.
– Васильку, гайда до джерела, на Снєжкову гору! Наберемо води! Он і корови вгамувались! – подав ідею веснянкуватий пастушок. На голові в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, із-під якої як їжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.
– А й справді, Миколка має рацію. Біжімо! – підтримав його Василько.
Друзі кинулись навпростець до пагорба. А за ними і вся ватага побігла навперейми, потопаючи по пояс у квітучому полі. Пахощі їм забивали дух, а високі рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле.
– Ура! Вперед! – репетували хлопці. Ватага із криками підбігла до пагорба.
Цей високий горб стирчав біля узлісся з незапам’ятних часів. І звідки він тут взявся, посеред цілковитих рівнин і безкраїх боліт, ніхто й не знав? Всі казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували; ніби насипав цю гору монгольський хан, у пам'ять про свого загиблого в бою із русичами сина, мовляв, тут його й поховав, разом із незліченними скарбами; інші казали, що то була земляна кріпость козаків, і звели вони її, щоб боронити навколишні села від турецьких набігів, а потім від ляхів. Коли ж козацьке військо було розгромлене, вони заховали тут свою казну. Було ще багато інших легенд, та всі вони закінчувались розповіддю про якийсь надзвичайний і чарівний скарб, що нібито схований у цій горі. А людськи розголос, як правило, шириться світом швидко. Тому-то, ці розповіді притягували сюди шукачів скарбів і різних авантюристів.
– Знову копали, – Миколка вказав на свіжо вириті шурфи. – Думають, що щось знайдуть, йолопи – ми й самі колись рили, та все марно.
– Ідемо, поглянемо! – сказав чорнявий пастушок. Він був голий до пояса, мускулистіший і набагато міцніший за друзів. На ньому ледь сиділи перешиті із старих джинсів шорти, які були підв’язані мотузкою, а сорочкою він увесь час розмахував, як пропелером.
– Та ну його, Мишку, краще йдемо до джерела! Нічого там немає цікавого. – намагався відмовити друзів Василько. – Я знайшов пластикову пляшку. Краще, води наберемо!
Проте Мишко й Миколка не послухалися товариша й відділилися від гурту. Цікавість річ вперта, тому вони пішли подивитися на розкопки.
– Ну