Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
поставить Шварцкопф, – на кладовищі.
Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.
Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц – повіривши в Шварцкопфа, а я – в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.
Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.
Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.
– Допоможіть! – зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно – не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, – чутно, нечутно, завжди?
Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.
– Я послала Вам на сніданок пляшку вина, – каже начальниця. – У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.
– Дякую, – відповідаю я. – А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.
Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки – такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.
– Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.
Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник Бога Бодендик теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.
Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.
– Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні, – звертаюсь я до Бодендика.
– Я знаю, – каже вікарій, – та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.
Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.
– Ну, як там із страхом перед життям? – питає він, з насолодою ковтаючи вино.
– Що таке?
– Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…
– Як ектоплазма, – допомагає йому Верніке.
– Як піт, – докінчує Бодендик, котрий не довіряє науці.
– Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, – заявляю я, тягнучи до себе пляшку.
– Дурниці. Коли б ви були щирим католиком,