Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. У тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено на могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.
Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.
– Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі, – пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов’яга з короткою рудою борідкою.
– Штайнбреннере, – звернувся Іммерман, – а які в тебе вісті щодо Росії?
– Чому раптом?
– Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.
Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов’язку взяло гору.
– Скорочення лінії фронту майже закінчено, – пояснив він. – Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.
Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе: кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.
– Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна говорити навіть у Годину Нації. Але незаперечно одне: ми знищимо ворога ще в цьому році.
Він якось незграбно повернувся, збираючись іти в інший постій.
Мюкке пішов за ним.
– Задолиз, – кинув один із тих, що спали, потім упав на солому й знову захропів.
Четверо грали далі в скат.
– Знищимо! – поглузував Шнайдер. – Ми їх знищуємо по двічі на рік. – Він заглянув у свої карти. – У мене двадцять.
– Росіяни народжуються вже обманщиками, – заявив Іммерман. – У фінську війну вони прикинулися значно слабшими, ніж були насправді. Це був підлий більшовицький викрутас.
Зауер підвів голову.
– Може, ти, нарешті, трохи помовчиш? Ти, мабуть, усе знаєш, еге ж?
– Абсолютно! Ще кілька років тому вони були нашими союзниками. А висловлювання щодо фінської війни належить самому Герингу. Ти маєш щось проти?
– Діти, годі вам, урешті-решт, сперечатися, – сказав хтось під стіною. – Що це сьогодні, справді, сталося?
Запанувала тиша. Тільки карти й далі ляскали об дошку та капала вода. Гребер незрушно сидів на своєму місці. Він знав, що сталося. Так було завжди після розстрілів і похоронів.
Надвечір почали прибувати цілі групи поранених. Частину з них одразу ж відсилали далі. Вони приходили в закривавлених пов’язках із сіро-білої далечини й рухались в інший бік, до похмурого горизонту. Здавалося, вони ніколи не дістануться до госпіталю і десь потонуть у цьому безкінечному сіро-білому місиві. Більшість із них мовчали. Усі були голодні.
Для інших,