Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
По-моєму, погребу амба.
Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.
– Швидше! Усі сюди! Розкопати! Кого немає?
Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.
Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.
Гребер прибрав із дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було краще, аніж шукати навмання. Під час обвалів дорога кожна хвилина.
Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.
– Тут хтось є! – гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. – Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? – кричав він.
– Я тут, – тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. – Не тягни. Мене добре привалило.
Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.
– До мене! – гукнув він. – Допоможіть мені!
У цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.
– Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!
Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.
– Хто це? – спитав Зауер.
– Не знаю. – Гребер звернувся до потерпілого: – Ти хто?
Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.
– Він іще живий? – запитав Штайнбреннер.
Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.
– Не знаю, – відповів він. – Кілька хвилин тому був ще живий.
Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного.
– Ми тебе зараз витягнемо! – гукнув він. – Ти мене зрозумів?
Йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.
– Він більше не відповідає.
– Ми далі не можемо. – Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. – Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.
– Ніякого світла! – закричав Мюкке. – Хто спробує засвітити, буде розстріляний!
Усі самі добре знали, що світити під час повітряного нальоту означало б самогубство.
– От йолоп! – вилаявся Шнайдер. – Кому це не відомо!
– Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.
– Авжеж.
Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не