Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
відповів водій, не глянувши. – Я не палю. Лише жую.
Вузькоколійка не працювала. Невеличкий, замаскований вокзал стояв на осонні. Від кількох будинків, які були довкола, мало що залишилося; замість них побудували кілька бараків, пофарбували їхні дахи та стіни в захисний колір. На колії стояли залізничні вагони. Російські полонені щось перевантажували в них. Вузькоколійка сполучалася тут із ширококолійною магістраллю.
Поранених перенесли в один із бараків. Ті, що могли рухатись, посідали на саморобні грубезні лави. Прибуло ще кілька відпускників. Вони старалися не показуватись нікому на очі – боялися, що їх побачать і відішлють назад.
День видався якийсь млявий. Бліде світло, відбиваючись від снігу, гралося саме з собою. Здалеку долинав гуркіт авіаційних моторів. Але не з повітря; отже, десь поруч, мабуть, був захований аеродром. Пізніше над вокзалом пролетіла ескадрилья літаків і почала набирати висоту, аж поки стала схожою на зграйку жайворонків. Гребер задрімав. «Жайворонки, – думав він. – Мир».
Їх налякали двоє польових жандармів.
– Документи!
Жандарми були здорові, міцні та впевнені в собі, як люди, котрим не загрожує небезпека. Уніформа сиділа на них бездоганно, зброя блищала, і кожен із них важив щонайменше на кілограмів десять більше, ніж будь-який відпускник.
Солдати мовчки подіставали свої відпускні. Перш ніж повернути, жандарми пильно й прискіпливо вивчили їх. Потім звеліли показати солдатські книжки.
– Харчуватиметесь у бараці номер три, – сказав нарешті старший. – Та добре вимийтесь. Який у вас вигляд! Ви що, хочете приїхати на батьківщину, як свині?
Гурт попрямував до третього барака.
– Прокляті собаки-шукачі! – вилаявся зарослий чорною щетиною чоловік. – Повідгодовували пики – й подалі од фронту. Поводяться з нами, наче ми злочинці.
– Під Сталінградом вони десятками розстрілювали як дезертирів тих, хто відставав від свого полку, – сказав інший.
– Ти був під Сталінградом?
– Якби я був під Сталінградом, то не сидів би зараз отут. З того котла не вибрався жоден.
– Послухай-но, – промовив літній унтер-офіцер. – На фронті можеш патякати що завгодно. Але тут усе по-іншому. Відтепер краще заткни пельку, коли не бажаєш собі зла, ясно?
Вони стали зі своїми казанками в чергу. Чекати довелося не менш як годину. Ніхто не відходив. Було холодно, але всі чекали. Вони вже до цього звикли. Нарешті одержали по ополонику супу, в якому плавало трохи м’яса, овочів та кілька картоплин.
Чоловік, що не був під Сталінградом, пильно озирнувся навколо.
– Хотів би я знати, чи й жандармів так годують?
– Чоловіче, тобі не все одно! – презирливо зауважив унтер-офіцер.
Гребер їв суп. «Принаймні хоч теплий, – думав він. – Удома їстиму інше. Мати приготує. Можливо, навіть почастує смаженою ковбасою з цибулею й картоплею і малиновим пудингом із ванільним соусом».
Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі