Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Наглядач був мокрий від поту. Почувши, що Гребер хоче, він замахав руками:
– Нема коли, чоловіче! Дванадцять поховань лише до обіду! Боже праведний, звідки ми можемо знати, чи лежать тут ваші батьки? У нас тут десятки могил, на яких ні надгробків, ні прізвищ. Тут справжнє масове виробництво! Звідки ж ми можемо що-небудь знати?
– Ви що, не ведете ніяких записів?
– Записів? – гірко повторив наглядач і поглянув на обох сторожів. – Йому захотілося мати записи! Ви чули? Записи! А чи знаєте ви, скільки ще покійників нам треба поховати? Двісті! Знаєте, скільки їх нам привезли після останнього нальоту? П’ятсот! А скільки після передостаннього? Триста! А минуло лише чотири дні. Хіба ми встигнемо? Ми не готові до цього! Нам потрібні екскаватори, а не гробарі, щоб закопати всіх тих, що лежать. А може, ви знаєте, коли чекати наступного нальоту? Сьогодні ввечері? Завтра? А йому, бачте, подавай записи!
Гребер нічого не відповів. Він дістав із кишені пачку сигарет і поклав на стіл. Наглядач і сторожі перезирнулись. Гребер якусь мить почекав. Потім додав ще три сигарети. Він привіз їх із Росії для батька.
– Ну, гаразд, – промовив наглядач. – Зробимо все, що в наших силах. Напишіть, як їх звати. Один із нас спитає в конторі кладовища. Крім того, ви можете оглянути мертвих, які ще не зареєстровані. Вони лежать рядами попід муром.
Гребер пішов туди. Деякі мертві лежали в домовинах, на ношах, на інших хтось поклав таблички з іменами, квіти, решта були просто накриті білими простирадлами. Він читав прізвища, піднімав простирадла на тих, які не мали прізвищ, і підійшов нарешті до невідомих, що лежали під вузеньким дашком уздовж муру.
В одних були заплющені очі, в інших складені руки, але більшість лежали так, як їх знайшли, хіба що руки були притиснуті до тіла та вирівняні ноги, аби вони займали менше місця. Повз них низкою проходили мовчазні люди. Вони зосереджено вдивлялися в бліді, закам’янілі обличчя, намагаючись упізнати рідних.
Гребер і собі прилаштувався ззаду. За кілька кроків від нього якась жінка раптом опустилася перед трупом навколішки й заридала. Інші мовчки обминали її і, нахиляючись, простували далі з такими зосередженими обличчями, що на них нічого не можна було прочитати, крім тривожного чекання. І тільки коли вони вже наближалися до кінця цього сумного ряду, в їхніх очах поступово з’являвся слабкий проблиск надії, а ті, хто проходив ряд до кінця, полегшено зітхали.
Гребер вернувся назад.
– Ви вже були в каплиці? – спитав наглядач.
– Ні.
– Розірвані на шматки лежать там. – Чоловік подивився на Гребера. – Треба мати неабиякі нерви. Але ж ви солдат.
Гребер зайшов до каплиці. Потім вийшов. Наглядач стояв коло дверей.
– Жахливо, чи не так? – Він допитливо поглянув на Гребера. – Дехто втрачає тут свідомість.
Гребер нічого не відповів. За своє життя він бачив стільки трупів, що ці не справили на нього ніякого враження. Не схвилювало його навіть те, що це були цивільні люди – переважно жінки та діти. Він надивився