Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Несподівано спалахнуло світло, яскраве, шалене, неначе з-під землі вихопився стовп полум’я. Тим білим факелом була якась жінка, вона кричала:
– Я горю! Я горю! Допоможіть! Допоможіть!
Жінка високо підстрибувала, оббиваючи полум’я. Під її руками іскри розліталися врізнобіч, блищали коштовності, вогонь яскраво освітлював спотворене жахом обличчя. Знявся лемент, на жінку полетіли мундири. Хтось повалив її на підлогу, вона пручалася й кричала, перекриваючи завивання сирен, стрілянину зеніток і гуркіт вибухів, кричала пронизливо, нелюдським голосом, а потім усе глухіше, уривчастіше, привалена мундирами, скатерками та іншим ганчір’ям у темряві, що знову заповнила підвал. І крик її, здавалося, долинав із могили.
Гребер обхопив обома руками голову Елізабет, притиснув її до себе, затуляючи їй вуха, аж доки вогонь погас і стихли крики, а їх заступили темрява, плач та запах горілого одягу, м’яса й волосся.
– Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?
– Що?
– Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.
– Зараз? – спитав хтось. – Куди?
Усі мовчали. Усі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.
– Вони полетіли! Усе закінчилося!
– Лежи, – промовив Гребер Елізабет на вухо. – Не ворушись. Усе закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.
– Не треба поспішати. Вони можуть зробити ще один заліт, – сказав хтось повільно й повчально. – На вулиці ще небезпечно. Осколки!
У дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.
– Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!
– Це не вогонь. Це ліхтарик.
Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.
– Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?
Промінь швидко окреслив дугу, перебіг по стелі, ковзнув униз і освітив накрохмалену манишку, фрак, чорну краватку і зніяковіле обличчя.
– Я старший кельнер Фриц. Зал ресторану розбито. Ми не можемо більше вас обслуговувати. Може, панове оплатять…
– Що?
Фриц усе ще освітлював себе.
– Наліт закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…
– Що?! Це нечувано!
– Пане, – безпомічно відказав у темряву Фриц. – Старший кельнер розраховується з рестораном із власної кишені.
– Нечувано! – гримів із темряви чоловічий голос. – Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.
Фрица знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири й зупинилось.
– Боже мій! – промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно,