Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.
– Телефон не працює, – сказав майор. – Лінію порвано. Сюди з ношами!
Він поставив лампу на підлогу.
– Вандо! – знову покликав чоловік. – Вандо!
– Відійдіть звідси, – звелів майор. – Потім.
Він став навколішки біля жінки, потім підвівся.
– Ось так, усе гаразд. Скоро ви заснете. У мене була з собою ампула, про всяк випадок. Обережно! Обережно кладіть на ноші! Доведеться почекати на вулиці, доки знайдемо санітарну машину. Якщо взагалі знайдемо…
– Так точно, пане майор, – слухняно відповів старший кельнер Фриц.
Ноші попливли до дверей. Чорна обсмалена голова без волосся перекочувалася з боку на бік. Тіло було накрите скатертиною.
– Вона померла? – спитала Елізабет.
– Ні, – відповів Гребер. – Вона видужає. Волосся відросте.
– А обличчя?
– Вона бачитиме. Очі не пошкоджені. Усе загоїться. Я бачив чимало обпечених. Це був не найгірший випадок.
– Як це сталося?
– Загорівся одяг. Вона надто близько підійшла до сірника. Більше не постраждав ніхто. Підвал добрячий. Витримав важке пряме попадання.
Гребер відсунув крісло, яким намагався прикрити Елізабет. При цьому він наступив на розбиту пляшку й завважив, що дощані двері до винного погрібця зірвані Полиці й стелажі поперекошувалися, повсюди валялися побиті пляшки, а вино розлилося по підлозі, мов нафта.
– Одну хвилинку, – сказав він Елізабет і взяв свою шинель. – Я миттю.
Він зайшов у винний погрібець і відразу ж вернувся.
– Ось так, а тепер можна йти.
Надворі стояли ноші з жінкою. Два кельнери позакладали в рот пальці і свистіли, намагаючись зупините якусь автомашину.
– Що скаже Ебергард? – усе питав розгублено супутник жінки. – Господи, от прокляття на мою голову! Ну як ми йому це пояснимо?
«Ебергард, очевидно, її чоловік», – подумав Гребер і звернувся до одного з тих двох, що свистіли:
– Де кельнер із винного погрібця?
– Хто саме? Отто чи Карл?
– Невеличкий, літній, схожий на чаплю.
– Отто. – Кельнер оглянув Гребера. – Отто загинув. Винний погрібець розбило. На нього впала люстра. Отто загинув, пане.
Гребер якусь мить помовчав.
– Я винен йому гроші, – сказав потім. – За пляшку вина.
Кельнер витер рукою чоло.
– Можете віддати їх мені, пане. Що ви пили?
– Пляшку «Йоганнісбергер Каленберг».
– Колекційне?
– Ні.
Кельнер дістав із кишені цінник, увімкнув кишеньковий ліхтарик і показав папірець Греберу.
Гребер дав йому гроші. Чоловік сховав їх. Гребер знав, що він їх не здасть.
– Ходімо, – мовив він до Елізабет.
Вони почали шукати вихід із руїн. У південному напрямку місто горіло. Небо було сіро-червоне, вітер гнав хмари диму.
– Треба подивитися, чи вцілів твій будинок, Елізабет.
Вона похитала головою.
– Ми це