Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:
– Я накажу вас заарештувати!
– Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.
– Та це ж… – Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера й став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. – А-а, все ясно, – промовив він з огидою. – Тому ви й не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!
Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.
От тобі й сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра, – подумав він. – А чи далекий я від цього? От що може зробити з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йду! Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»
Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав із кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.
Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний, що перехоплює подих, а також останній, найбільший – страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
– Ти такий молодий! – вигукнула вона.
– Я не почуваюся молодим. Я почуваюся столітнім дідом.
– Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
– Ні, тут усе гаразд.
– Ти почуваєшся столітнім дідом тому, що в цивільному?
– Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
– Все, – відповіла Елізабет, усміхнувшись, – я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
– Всі, – проказав Гребер. – Отже, робити більше нічого.
– А що ще треба було зробити?
– Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
– Мені? Як саме?
Гребер завагався.
– Я чув, що в таких випадках інколи надсилають