Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання – велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша й довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так – без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію – вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино й делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його все ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса та зброї. Він зазирнув у дзеркало й знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.
– У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, – заявив Альфонс. – Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?
– Авжеж, – відповів Гребер приголомшено. – Як ти про це здогадався?
Альфонс засміявся.
– У тебе такий вигляд. Інший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав і забув де. Ти справді хочеш одружитися?
– Так.
– Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?
– Ні.
Біндинг здивовано втупився в нього.
– Уже багато років я не маю часу зважувати що-небудь як слід, – відповів Гребер.
Альфонс вишкірився. Потім підвів голову й принюхався.
– Що? – Він принюхався знову. – Невже це ти, Ернсте? Прокляття, це, мабуть, сіль для купання! Ти нею користувався? Пахнеш, як ціла клумба фіалок!
Гребер понюхав свою руку.
– Я нічого не чую.
– Ти ні, а я чую. Хай трохи вивітриться. Це дуже підступна річ. Хтось привіз її мені з Парижа. Спершу майже не пахнеш, а згодом перетворюєшся на букет квітів. Треба заглушити запах добрячим коньяком.
Біндинг дістав пляшку й дві чарки.
– За твоє здоров’я, Ернсте! Отже, ти одружуєшся! Щиро вітаю! Я ж, звичайно, був і лишаюся холостяком. А я не знаю випадково твою майбутню дружину?
– Ні. – Гребер випив коньяк. Він був лихий на себе, що сказав Альфонсові про одруження. Але той не дав йому опам’ятатись.
– Ще по одній, Ернсте? Одружуються не щодня!
– Гаразд.
Біндинг поставив чарку. Він був трохи розчулений.
– Якщо потребуватимеш допомоги, ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на Альфонса.
– Якої допомоги? Адже все це дуже просто.
– Для тебе просто. Ти солдат, багато паперів тобі не потрібно.
– Вони нам обом не потрібні. Адже це шлюб із фронтовиком.
– Твоїй