Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Адже де-небудь треба жити.
– Ви все це самі поприбирали?
– Частково. Нам трохи допомогли.
– Хто?
– Знайомі, які мають інструменти.
– А мертвих тут не знаходили?
– Ні.
– Це правда?
– Правда. Ми не знаходили. Можливо, тут хтось побував раніше, але ми нікого не знаходили.
– Це, власне, єдине, про що я хотів довідатись, – промовив Гребер.
– Для цього ж не обов’язково бити в обличчя, – дорікнула жінка.
– Це ваш чоловік?
– Не ваше діло. Це не мій чоловік. Він мій брат. Бачите кров?
– Це з носа.
– І з зубів.
Гребер підняв кайло.
– А це? Про що він думав, коли замахувався?
– Він би вас не вдарив.
– Знаєте що, люба, – проказав Гребер, – я навчився не чекати, доки мене вдарять.
Він відкинув кайло на купу сміття. Усі подивились на кайло. Малюк хотів полізти по нього. Жінка його не пустила. Гребер оглянувся навкруги. Тепер він побачив і ванну. Вона стояла біля сарайчика. Східці, мабуть, пішли на дрова. На великій купі сміття валялися порожні консервні бляшанки, праски, погнуті каструлі, якесь ганчір’я, ящики й розламані меблі. Сім’я, поселившись тут, збудувала собі сарайчик, і все, що вдавалося знайти серед руїн, було для неї манною небесною. Тут не було чого сказати. Життя тривало. У малюка був здоровий вигляд. Смерть переможено. Руїни знову стали житлом. Що ж тут скажеш?
– Ви неймовірно швидко навели тут лад, – зауважив Гребер.
– Людина змушена це робити, – пояснив інвалід, – коли не має над головою даху.
Гребер зібрався йти.
– А кота ви тут не бачили? – поцікавився він. – Такого невеличкого, чорно-білого?
– Це наша Роза, – мовив хлопчик.
– Ні, – сердито відповіла жінка. – Ніякого кота ми не бачили.
Гребер поліз через руїни на вулицю. У сарайчику, мабуть, жило більше людей, а то за такий короткий час вони стільки не зробили б. А може, їм допомогла ще й спеціальна команда. Тепер розбирати міські руїни вночі часто присилали в’язнів із концтаборів.
Гребер рушив назад. На душі в нього було так, немовби він раптом зубожів; чому – він і сам не знав.
Він ішов вулицею, яка була анітрохи не ушкоджена. Не видно було навіть жодної розбитої вітрини магазину. Ні про що не думаючи, Гребер брів далі. Раптом він стрепенувся. Хтось ішов йому назустріч, і він не зразу збагнув, що це його власне зображення у дзеркалі, яке стояло навскоси у вітрині магазину одягу. Греберові здалося, ніби побачив свого двійника й сам він уже не він, а лише напівстертий спогад, який щомиті може зникнути, якщо він ступить хоч один крок.
Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога й не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки