Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

      Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування, і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

      Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь грало радіо. У будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

      – Місто лягає спати, – мовила Елізабет. – А я, здається, зовсім п’яна.

      Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки – крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову зголодніють. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

      Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

      – Скоро зійде місяць, – проказала Елізабет.

      «Скоро зійде місяць», – подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Усе це є. Воно – у сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, – міркував він, – що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».

      Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.

      – Це вже місяць? – запитав Гребер.

      – Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

      Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це й тому не соромилась.

      – То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, – сказала вона. – У них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?

      – Вони працювали цілий день?

      – Не знаю. Я не була вдома.

      – Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?

      – Можливо.

      Елізабет повернулася назад.

      – Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?

      – Так.

      – Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше – страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я