Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
коли я зриваюся з ліжка, їхній регіт і далі дзвенить у моїх вухах.
– То переспи з повією.
– Я так не можу. Тим більше що я вже майже імпотент. З жодною нормальною жінкою у мене нічого не виходить. Це тим бандитам уже вдалося.
Лягманн прислухався.
– Вона вже йде. Ми вечерятимемо у «Блу Риббон», їй подобається печеня з яловичини. Ходімо з нами! Можливо, ти вплинеш на неї. Ти ж красномовний.
Зі сходів долинув приємний жіночий голос.
– Мені ніколи, – відмовився я. – Але, можливо, ця жінка комплексує через ампутовану ногу так само, як ти через свої шрами.
– Ти так думаєш? – Лягманн випростався. – Ти справді так думаєш?
Звісно ж, я нічого не думав, а просто собі пасталакав, щоб його потішити. Але, побачивши, як він розхвилювався, прокляв свій дурний язик, я ж бо знав від Мелікова, що вона спить із мексиканцем. Але додати я вже не міг нічого. Лягманн накульгував у протилежному напрямку, нічого не чуючи.
Я пішов у свій номер, але світла не вмикав. У кількох вікнах навпроти світилося, в одному з них я побачив чоловіка. Голий і волосатий, він стояв перед дзеркалом і наносив макіяж. А потім надягнув світло-блакитне трико, згори – бюстгальтер, у який напхав туалетного паперу. Він так захопився, що забув засунути штори. Я вже кілька разів спостерігав за ним, це був дуже сором’язливий дядько, проте у жіночому одязі він перетворювався на зухвальця. Часто вбирався у вечірні сукні та надягав м’які капелюхи. Поліція знала про нього, його зареєстрували як невиліковного. Я спостерігав за ним, аж поки мене охопила меланхолія; вона накотилась би на кожного, хто побачив би такий спектакль. Тому я пішов униз, щоб дочекатися Мелікова.
4
Лягманн дав мені адресу Гаррі Кана. Про його легендарні подвиги я чув іще у Франції. Він був іспанським консулом у Провансі саме тоді, коли формально закінчилася німецька окупація цього регіону, а поставлене Гітлером французьке правління у Віші чинило щоразу менший спротив щоденним нападам німців. Одного дня у Провансі під іменем Рауля Теньє з’явився Кан з іспанським дипломатичним паспортом у кишені. Ніхто не знав, звідки в нього взявся той паспорт. Одні казали, що то – французький документ, зареєстрований в Іспанії, а Кан – віце-консул у Бордо; інші стверджували, що на власні очі бачили, що той паспорт – справжній, та ще й іспанський. Кан не казав нічого, він просто діяв. Їздив машиною з дипломатичним прапорцем на радіаторі, носив елегантні костюми і був безсоромно холоднокровний. Він поводився так блискуче, що навіть емігранти повірили в його справдешність. Хоча, коли подумати, справжнього в ньому не було нічого.
Кан вільно пересувався всією країною. Найпікантніше було те, що він їздив як представник іншого диктатора, який не чув про нього ні сном, ні духом. Так він перетворився на легендарного добродійника. Оскільки на його автомобілі майорів дипломатичний прапорець, то він, принаймні на той час, мав певний захист. Питомо єврейську зовнішність він гордовито списував на свою іспанську кров, а, щойно його зупиняли –