Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
І позлити кількох подруг, граючи в бридж. Усе так по-людському, правда? І що ми могли зробити? Пиши пропало. От бачите, чому…
– Бронза так легко не розіб’ється. Особливо якщо вона підробна.
Льові уважно глянув на мене:
– Ви в це не вірите?
Я не відповів.
– Залиште мені тридцять доларів, – запропонував він. – Можете взяти її на тиждень, а потім повернете. Якщо надумаєте її залишити собі і захочете продати, то прибуток поділимо навпіл. Що скажете?
– Просто вбивча пропозиція. Але я пристаю на неї.
Я не був цілком переконаний, що не помиляюся, тому погодився. Бронзову штукенцію поставив у готельному номері. Льові-старший іще встиг мені сказати, що ця річ – із нью-йоркського музею і її там визнали фальшивкою.
Того вечора я залишився вдома. Не засвітив лампу, навіть коли стемніло. Я лежав на ліжку і дивився на бронзу біля вікна. За час перебування у брюссельському музеї я вивчив одне: речі починають говорити лише тоді, коли на них довго дивитися; ті, які говорять відразу, ніколи не бувають найкращими. Прогулюючись нічним музеєм, я деколи брав у свою темну комірчину маленькі речі, щоб краще їх відчути. Серед них часто траплялися бронзові вироби, адже в музеї зберігалася велика колекція древнього китайського спижу, і з дозволу мого рятівника я брав деякі екземпляри до камери своєї самотини. Я мав змогу це робити, бо і сам директор часто брав ці вироби додому, щоб краще їх вивчити, тому, коли якийсь тимчасово зникав, чоловік завжди міг сказати, що він у нього вдома. Так я навчився розрізняти патину, а оскільки щоночі ще й годинами сидів перед музейними вітринами, то ще й трохи опанував фактуру, хоча ніколи й не бачив її кольору за денного світла. Але у мене, мов у сліпого з досконало розвиненими тактильними відчуттями, з часом виробилося щось подібне. Хоч я їм і не довіряв цілком, деколи вони мене не підводили.
Ще в магазині ця бронза видалася мені справжньою на дотик; контури та рельєфи, хоч і надто чітко виділялися, що в очах музейних експертів свідчило не на її користь, на нові, одначе, не скидалися. Лінії були чіткі, і, коли я заплющував очі та довго й дуже повільно їх обмацував, відчуття їхньої автентичності лише посилювалося. Схожу бронзу я знав іще з Брюсселя, там серйозно припускали, що то копія епохи Тан або Мін. Зрештою, китайці вже в епоху Хань, тобто приблизно з початку нашого літочислення, почали копіювати і закопувати бронзові речі епохи Шан і Чжоу. Тому перевірити патину не було складно, якщо на орнаментах чи на відливку не траплялося маленьких дефектів.
Я поставив бронзу назад на підвіконня. Знадвору долинали металеві голоси помічників кухаря, брязкіт сміттєвих баків і м’який гортанний бас негра, який їх виносив. Раптом навстіж розчахнулися двері. В освітленому чотирикутнику я впізнав обриси покоївки і побачив, як вона відсахнулася.
– Покійник!
– Дурниці, – мовив я. – Я сплю. Зачиніть двері. Я вже розстелив собі ліжко.
– Але ви ж не спите! Що це таке? – Вона помітила бронзу.
– Зелена нічна ваза, – відрубав я. – Хіба не бачите?
– Байдуже, що то! Одне я вам скажу точно: цього я вранці не виноситиму! Точно не я! Самі винесете! Тут туалетів не бракує!
– Добре.
Я