Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
тут би зарадили почуття.
– Владіміре, – відказав я, – світ і так доволі швидко мене змінює. З кожним днем моє англійське «я» на рік дорослішає, і, на превеликий жаль, свої чари втрачає і світ цього «я». Що більше я розумію, то стрімкіше зникає таємничість. Ще кілька тижнів, і мої обидва «я» зрівноважаться. Американське стане таким же тверезим, як і європейське. Тому дай мені трохи часу! З акцентами теж. Я не хочу занадто швидко втратити своє друге дитинство.
– Цього не станеться. Поки що у тебе розумовий обрій меланхолійного торговця овочами. Того, що на розі, Аннібале Більбо. Ти вже навіть використовуєш його італійські слівця, вони плавають у твоєму англійському овочевому супі, мов шматки м’яса.
– А нормальні, справжні американці взагалі існують?
– Авжеж. Але Нью-Йорк – це великий порт, крізь який суне маса емігрантів, – ірландці, італійці, німці, євреї, вірмени, росіяни і ще з десяток інших. Як там у вас кажуть: тут ти людина, тут ти маєш право бути людиною. Тут ти емігрант, тут ти маєш право ним бути. Цю країну заснували емігранти. Тому відкинь свої європейські комплекси неповноцінності. Тут ти знову людина, а не замучений шматок плоті, приліплений до власного паспорта.
Я підвів погляд із шахівниці.
– Це правда, Владіміре, – промовив повільно. – Побачимо, скільки це все триватиме.
– Ти не віриш, що це все надовго?
– Як би я зміг у таке повірити?
– У що ти взагалі віриш?
– Що все тільки гіршатиме, – відповів я.
Накульгуючи, хтось ішов вестибюлем. Ми сиділи у напівтемряві, і я бачив лише розмиту постать, проте зауважив оте дивне накульгування, у розмірі три чверті, що невиразно нагадало мені про одного знайомого.
– Лягманн, – стиха видихнув я.
Чоловік зупинився і глянув на мене.
– Лягманн, – повторив я.
– Мене звати Мертон, – сказав чоловік.
Я увімкнув світло, що похмуро стікало жовтими і синіми променями з миршавої люстри у стилі поганенького модерну.
– О, Боже, Роберт! – вигукнув він здивовано. – Ти досі живий? Я думав, ти вже давно на тому світі!
– Про тебе я теж так думав! Упізнав тебе по ході.
– По кульганню у ритмі хорея?
– По кроках у темпі вальсу, Курте. Ти знайомий із Меліковим?
– Звісно, знайомий.
– Може, ти ще й живеш тут?
– Ні, але деколи приходжу.
– І тепер твоє прізвище Мертон?
– Так. А твоє?
– Росс. А ім’я те, що й було.
– Отак люди і зустрічаються знову, – ледь усміхнувшись, мовив Лягманн.
На якусь мить ми замовкли. Звична зніяковіла пауза між емігрантами. Жоден не знає, про що можна запитувати. Жоден не знає, хто саме вже покинув цей світ.
– Ти щось про Кона чув? – спитав я перегодом.
Це теж був давній прийом. Спершу обережно запитували про людей, які не надто багато важили для співрозмовника.
– Він у Нью-Йорку, – відповів Лягманн.
– Він теж? Як він тут опинився?
– А