Покора. Мішель Уельбек
переваги; останні цифри були такими ж, як і попередні, – і ця непевність дозволяла кандидатові від соціалістів уникнути важкої для нього заяви. Невже з обрію зникнуть дві партії, які визначали політичне життя країни з перших днів П’ятої Республіки?! Таке припущення здавалося настільки приголомшливим, що відчувалося, буцімто коментатори, які напрочуд швидко чергувалися на майданчику шоу – навіть Давід Пюжада, кого важко було запідозрити у прихильності до ісламу і який вважався наближеним до головного соціаліста, Манюеля Вальса, – потайки прагнуть цієї сенсації. Неймовірно швидко переходячи з каналу на канал, та аж до глупої ночі вправно махаючи шаликом, усюдисутній головний редактор «Л’Експрес» Кристоф Барб’є був, без сумнівом, одним із королів вечора, з легкістю затьмаривши головного редактора «Л’Обсерватер» Рено Делі – надто невиразного і похмурого – й навіть забіяку Іва Треара, заступника головного редактора «Ле Фіґаро».
Лише трохи після півночі, коли я допивав другу пляшку «Рюллі», з’явились остаточні результати: Мохаммед Бен Аббес, кандидат від Братства мусульман, посів друге місце з 22,3 % голосів. З кандидатом від соціалістів (21,9 %) було покінчено. Манюель Вальс виголосив дуже стриману коротку промову, в якій привітав двох переможців і відклав будь-яке рішення до зборів адміністративного комітету Соціалістичної партії.
Коли я повернувся на факультет до своїх лекцій, то вперше за весь час відчув – має щось статися; політична система, в якій я існував з дитинства і до якої звик, система, яка вже давно давала тріщини, може в одну мить завалитися. Вже й не пригадую, чому в мене виникло таке враження. Напевно, змінилося ставлення студентів: зазвичай мляві та байдужі до політики, того дня вони видалися мені напруженими, стривоженими і явно намагалися знайти якомога більше інформації в смартфонах і планшетах; хай там як, але того разу студенти були менш уважні, ніж будь-коли. А може, на мене справила враження хода дівчат у хіджабах – упевненіша, повільніша, ніж звичайно; вони йшли втрьох в один ряд посеред коридору, ніби вже почувалися тут господинями.
Мене прикро вразила мовчанка колег. Для них буцімто не існувало жодних проблем; те, що трапилося, їх ніби й не стосувалося – і це тільки підтвердило те, про що я здогадувався вже багато років: ті, кому вдається отримати статус університетського викладача, навіть не припускають, що політичні зміни можуть хоч якось вплинути на їхнє становище; вони почуваються недоторканними.
Наприкінці дня, прямуючи до метро і звернувши на розі вулиці Сантей, я помітив Марі-Франсуаз. Я прискорив ходу, майже побіг, наздоганяючи її, а наздогнавши, коротко привітався і відверто запитав:
– Як гадаєш, чи виправданий спокій колег? Вони справді захищені?
– О, ти диви! – скрикнула вона, бридко скривившись, наче гном, і запаливши «Жітан». – А я все чекала, коли ж хтось нарешті прийде до тями на цьому довбаному факультеті! Звісно ж, вони не захищені – повір мені,