Сага про…. Людмила Когут

      …Прожите, що пролите, – не повернеш. Важкий спомин гострим цвяхом колов її серце і не залишав збентежену душу. Лежала в ліжку поруч із чоловіком, який також ще не стулив ока, хоча був стомлений трагічними подіями останнього тижня, а ще переповнений її розпачем і сльозами. Думки, що блукали в головах, були одна химерніша від іншої. надворі вже зоріло, і минулий вечір здавався божевіллям. Вони все ніяк не могли повірити в те, що сталося.

      …Дев’ять днів тому вдосвіта раптово задзвонив телефон. Занадто ранній для неділі, він не віщував нічого приємного. Люба різко схопила слухавку, обпечена цим тривожним звуком. телефонувала мамина сусідка:

      – Любцю, ти тільки не хвилюйся! Я сьогодні вночі дивлюсь, а у вас в хаті світло все горить та й горить, тож я і думаю, що ж так довго може робити Миколаївна, як би то зимою, то б перевіряла зошити, а зараз літо. Зраненька, коли я ішла порати худобу, бачу світло далі горить, то я підійшла та й зазирнула у вікно. Дивлюсь, а ваша матінка заклякла, сидячи на кріслі, головою схилена на стіл. Я давай стукати у вікно, а вона, бідненька, не чує, бо заснула вже вічним сном. то я оце й прибігла в хату та й дзвоню тобі. Що я маю робити, чи розбивати двері, чи вже чекати вас? А ви, діти, самі порадите зі своїм горем.

      Люба спочатку заніміла і не могла й слова сказати від такої несподіваної та важкої звістки. А потім з грудей вирвався дикий крик, як у пораненої птахи:

      – Господи, та що ж це за лихо таке?! Я ж тільки минулого тижня була в неї із сестрою та допомагала на городі, і мама була при доброму здоров’ї! то як же це так сталось?! Боже ж ти мій ріднесенький! ні, я не можу прийти до тями від цього! тітко Зоню, ви нічого не робіть. Я зараз всім сповіщу, за кілька годин ми будемо вдома, все зробимо самі. А вам дякую, що задзвонили, – поклала слухавку та гірко і голосно заплакала…

      Для кожної людини рано чи пізно приходить хвилина, коли в неї попереду тільки минуле, а майбутнє позаду. так зараз було в їхньої мами.

      …Вечоріло, але до хати все підходили люди, говорили неголосно, як і прийнято біля небіжчика. Кількість присутніх для села була вражаюче великою. І не дивно – померла директорка школи, на цій посаді вона незмінно працювала понад сорок років.

      Люди поміж собою тихенько гомоніли:

      – Дивись, гадка – за морем, а смерть – за плечима! Вона ж іще вчора вибирала собі одяг, в якому мала йти на випускний вечір у школу.

      – По смерть далеко ходити не треба, вона все поряд.

      – так, що тут говорити. ніхто не знає, коли кого що спіткає! Всі там будемо. тільки не в один час.

      – Раптова смерть завжди страшна, але, напевно, Миколаївна була люблена Богом, що так легенько відійшла і не мучилась. Щасливий той, хто помирає раніше, ніж сам покличе смерть, бо вже несила йому жити.

      – так, пролетіли її літа, як вітри навколо світу, але шкода, що вмерла так рано, бо ж іще зовсім не стара. Жаль, – важко зітхали то тут то там. – Добра була людина.

      – Йой, смерть причину завжди знайде, від неї ще ніхто не відкупився – ні добрий, ані злий. Знать прийшов її час, та й взяли ангели до себе, бо сама була добра, мов янгол, яких мало.

      – Що правда, то правда, і в школі її всі любили, і в селі, а що вже в родині, то й говорити немає що. Все на ній трималось.

      – так, сім’я, як дім, коли підмурівок кріпкий, то й будинок міцний. сильна була жінка, всю родину мала у своїй опіці.

      – І родина на ній, і школа, правду говорите.

      – незмінно стільки років на одній посаді! Це ж ціле її життя, бо ж почала працювати зовсім молодісінькою.

      – І, відверто кажучи, нікому було її замінити, бо старі вчителі вже до нічого, а нові до нас не їдуть.

      – Але що ж тут дивуватись?! наше село невелике та й ще яка ж далечінь до міста!? От молодь і повтікала звідси, як і діти самої покійної.

      – Чистісінька правда, бо ж хотіла для своїх дітей тільки кращого. немає з чого чудуватись?! Ліпше в місті на чужій гілочці, ніж тут, у нашому задрипаному селі, у своїй кліточці. Я й сама, якби була молодшою, то кудись би чкурнула звідси, особливо взимі.

      Жінки поруч тихенько захихотіли:

      – Розмріялась! Дивись на неї! От Миколаївна була яка грамотна і то нікуди не втекла із села.

      – Ой! А що ж вже вона і гарною була!!! та й виглядала завжди, як справжня директриса!

      І все, про що люди шепотіли поміж собою, було цілком слушним. Христина Миколаївна була вчителем від Бога і собою гарна.

      …Коли йшла селом, то було її видно здалеку. Всі зустрічні із захопленням на неї заглядались – беззаперечний керівник! Висока ставна жінка, гарна, із розумними та проникливими сірими