Сага про…. Людмила Когут
наче я ходжу босий по вранішній росі маминим подвір’ям. Прокидаюсь, а я на дев’ятому поверсі, – вів далі Василь. – Я дуже сумую за селом. А коли ми тут буваємо? на мамин день народження, Великдень і святвечір, і то моя Параска все тягне мене до своїх батьків, а мені хочеться сюди.
– Бо так нечесно, – вступила в перепалку зі своїм чоловіком завжди вперта і непідвладна йому Параня, – я також хочу поїхати до своєї родини на свята. Чому до моїх тільки на другий день свят, а до тебе завжди на перший?
– ну то найшла коса на камінь: коса не втне, а камінь не подається. Вже вийде на твоє, – гірко відповів Василь.
– Далі будемо їздити тільки до них, бо нашої мами вже немає. Але ж раніше в тебе двоє було, тато, і мама, а моя все одна виглядала нас. Як я міг її не уважити? Колись і наші
сини одружаться і ти будеш чекати їх на свята, а дружини тягнутимуть їх до тещі. Що ти тоді скажеш на це?..
Мирося, молодша за віком від Люби і Василя, з хвилюванням висловила свою думку:
– Я також за те, щоб зробити тут спільну дачу і приїздити на відпочинок від міської цивілізації та пороху. І мій Павлуню давно мріяв про таке, правда?
Вона трошки лукаво подивилася на свого чоловіка, найбільшим захопленням якого була рибалка. Для того, щоб вмовити його поїхати в село, їй потрібно було докласти багато зусиль та різних жіночих хитрощів. Зрештою, він таки їхав із сім’єю, а потім дорогою до міста говорив:
– Як добре, що ми відвідали маму, і їй допомогли щось, і відпочили від міста. Як приємно усамітнитися на природі, це щось надзвичайне.
Він працював начальником великого цеху на виробництві. А недільного ранку все тікав від дружини на рибалку. Це виводило Миросю з рівноваги, і вона йому вслід виговорювала:
– Люди в неділю йдуть до церкви, а ти все до води. ти мені вже остогид із своєю рибою. Привезеш якихось мальків, біля них більше роботи, ніж задоволення їсти, лузаєш їх потім, як насіння. А ті твої вудочки – це палиця з гачком на одному кінці і дурнем – на другому.
на що чоловік жартома відповідав:
– Кохана, моя квіточко золотесенька, я ж так гарненько полюбив тебе, не бурчи, моя зозулечко.
сміючись, він тихо зачиняв за собою двері, щоб не побудити дітей. І їй нічого не залишалось, як телефонувати своїй сестрі Любі та йти з нею до церкви чи ще десь.
Коли вони приїздили в село, Мирося не примушувала свого Павлуня, як вона його ніжно називала, до роботи на землі. Бо він зовсім не надавався до цього. ненавидів копирсатись десь у городі, в нього умить псувався настрій. Він любив побути наодинці з природою, вийти в сад чи на луг, який був за городом, і посидіти там на сонечку, спостерігати за хмарами, побродити і порозмірковувати вдосталь. Дружина з нього все кепкувала, як вона говорила «дерла лаха», що він інтелігент у першому коліні й виріс на міській бруківці. насправді ж усі в родині цінували його інтелект. Хоч він був мрійник і романтик, голова в нього працювала, як швейцарський годинник. І руки він мав золоті, не було такого механізму,