Сага про…. Людмила Когут
двері та позапалювали поминальні свічки, щоб мамина душа літала поміж своїх дітей та онуків і не блудила в темноті. так закомандувала Люба, і всі згодились. на серці було так тяжко і маркотно, що лежати в цілковитій темряві нікому не хотілося.
…Перед лицем смерті немає хоробрих, усі схиляють голови і думають про вічність.
на другий день на світанку всі дорослі були на ногах. ті, які спали на сіні, встали пізніше. Завжди голосні діти почувалися сиротливо і поводилися без пустувань. Поснідавши, пішли до мами на цвинтар, а потім вовтузилися вдома, кожен шукаючи собі роботу, щоб заповнити душевну пустку.
…тиждень у батьківській оселі злетів у хатніх клопотах, роботі в саду і на городі. У всіх працювали руки, втомлювалось тіло, а серце плакало і боляче стискалось.
настав поминальний дев’ятий день. Зранку замовили службу Божу. До церкви зійшлась хмара народу, опісля всі, на чолі зі священиком отцем Михайлом, попрямували на цвинтар помолитися та провідати маму.
…Минув і цей тяжкий день, назавтра всі мали їхати з батьківського дому.
Раніше вони ніколи не чіпали маминих речей. так було заведено, що кожен мав свої приватності, в яких ніхто не шпортався та нічого не вишукував. так само і мама, не копирсалася в їхніх шафах і речах, а ще більше не любила зазирати у шпаринку взаємин між дітьми, невістками чи зятями. Вони всі були її діти, і тому ніхто і ніколи на неї не ображався, була делікатною та інтелігентною. І ось тепер їм було не зовсім зручно дивитись у мамині речі.
Люба, як старша донька, почала перевіряти мамині папери. Уважно переглядаючи, у нижній шухляді письмового столу натрапила на коробку із старими листами, почала читати, хотіла дізнатися, від кого вони. то були відповіді на мамині запити, коли вона займалась пошуками їхнього батька, де була вичерпна інформація: «за тою адресою, що ви питаєте, він вже не проживає, куди вибув – невідомо». Ці відповіді спантеличили Любу та розпалили її цікавість:
– Хм, дивно, а мама весь час говорила, що він загинув!?
серед купи старих листів був новий, написаний неграмотно невправною чужою рукою:
«Христино, добрий день! не знаю, чи впізнаєш ти мій почерк, це твій чоловік Микола. Пишу тобі листа і надіюсь, що він дійде до тебе, може, ти не поміняла адресу. Прошу тебе відписати. Мені цікаво, як там діти. Хоч ти, напевно, мене і ненавидиш, але не свари – я вже покараний життям, бо лишився на схилі літ однісінький, як палець. Жінка померла два роки тому, а наш син сів у в’язницю, а невістка після того десь завіялась і тепер я – покинутий, хворий, старий і нікому не потрібний. Я такий самотній, що вже більше не годен цього витримати. Я пам’ятаю, як ти мене просила повернутись додому, до дітей, але на мене напав якийсь шал, і я закохався в неї, і була вона тоді мені миліша всіх на білому світі, і я дуже жалкую за нею. Але я просив би, щоб ти мені простила і щоб діти приїхали та забрали мене доживати вік із тобою. Чекаю відповіді. Микола».
Під листом стояла дата місячної давності. Люба були шокована цим відкриттям.