Проклята краса. Дарина Гнатко
було, що ж він скаже, на що буде здатний, позаяк наважився підійти та заговорити з нею, чого раніше ніколи не траплялося. Вона запитально глянула на нього, а Павло збентежено відступив на один крок, а потім пробурмотів так тихо, що Ганнуся не зрозуміла його слова.
– А… часто ти сюди приходиш?
Вона знизала плечима.
– Та нечасто. Як хвилька виявиться вільна.
– Зрозуміло, – знову ледь чутно пробурмотів Гребенко й затих, дивуючи своєю невпевненістю. Вона почекала ще трішки, сподіваючись, що він заговорить. Але Павло мовчав, тому вона помітно знизала плечима й зробила кілька кроків до гурту молодих берізок.
– Вибачте, мені час на ланку.
Гребенко промовчав, замислено поглянув на неї, немов щось собі надумавши, а потім, коли Ганнуся вже відійшла, раптом рвонувся до неї, ухопив міцною рукою її за лікоть та видихнув:
– Ганно, постривай!
Вона зупинилась, скосила очі на його руку з товстими засмаглими пальцями, що зараз тримали її за сорочку, і запитала байдуже:
– Чого вам, Павле Микитовичу?
Гребенко завагався, далі глибоко вдихнув і випалив:
– А приходь сьогодні ввечері сюди. – Сказав і замовк, наляканий своїми зухвалими та недоречними словами, бо ж має родину, дружину законну з дитиною, а тут призначає зустріч молодій, незаміжній дівці, мов жовторотий юнак, плутаючи слова і червоніючи.
Ганнуся застигла, вражена його зухвалістю, а потім пирхнула.
– І чого це ви, товаришу агрономе, призначаєте дівці зустріч, коли дружину маєте? – Вона посміхнулася. – Галина у вас он яка голосиста, як довідається, то такий ґвалт учинить, що й до міста дійде.
Гребенко нахмурився, важко глянув на Ганнусю своїми світлими очима, а потім раптом схопив її за стан, притягнув до свого кремезного гарячого тіла й зашепотів пристрасно:
– Глузуєш? Я не раз спостерігав за тобою, першою реготухою на селі. А що ти знаєш, жорстока красо, про серце чоловіка, коли запалає в ньому вогонь кохання, коли він нічого вже не бачить, окрім очей твоїх звабливих, не може ні про що думати, окрім тебе, такої жаданої, такої вродливої, близької й недосяжної. Скажи, Ганнусю, що?
Ганнуся мовчала, важко та нерівно дихаючи, затиснута в палких та міцних його обіймах. Мовчала, бо не мала чого сказати, бо й справді не знала, що ж відбувається з серцем цього великого чоловіка, не знала, тому що не торкнулося ще її серця юного те почуття дивне, про яке тільки й мови у всіх дівчат і яке в невідомий їй спосіб зводило разом двох зовсім чужих, несхожих між собою людей. Вона не могла сказати, що закохалася в цього мовчазного агронома, та все ж палкі слова тішили її дівоче самолюбство, той маленький паросток справжньої жінки, який ще глибоко ховався у ній. Його слова були як волога, від якої паросток починав тягнутися вгору. О, ця віковічна жіноча потреба – іноді прихована, іноді відверта – подобатися чоловікам, чарувати їх до шалу. Котра з дочок Єви хоч раз у житті не мріяла, бодай потайки, щоб заради неї