Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш
аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроєм, тихою радістю й веселістю.
Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церкві, відразу згадав чудово розписаний іконостас. Праворуч від Царських врат був образ Спасителя, а ліворуч – ікона Богоматері. На бокових дверях, дияконських, зоображені перші диякони Стефан і Филип. Юрій підвів очі: зверху, з-під самого купола, на нього лагідно дивився Христос Пантократор.
Утреня проминула швидко. Старенький священик звів руки догори, возгласив:
– Слава Тобі, показавшому нам світ!
Хор гучно заспівав велике славослов’я.
– Слава у вишніх Богу…
Кульчицький підспівував хору, дякуючи Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, який просвітив людей своїм ученням – світлом істини.
Після святкової літургії народ вийшов на свіже морозне повітря. Мало хто відразу побіг до хати – більшість людей зібралися на площі перед ратушею. Народ весело гудів, віталися одні з одними, чоломкалися. Юрко зустрів тут багато своїх давніх знайомих, приятелів. Святковий настрій витав над людьми, добрий дух Різдва розійшовся площею.
Крім православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, сміх.
Юрій крокував собі в натовпі, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дівчиною. Кульчицький почав пригадувати, де міг раніше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справді, згадав: та це ж молодий господар із Радлович!
Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – ішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.
– Здоров, пляцку!
Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.
– Здоров, макогоне!
Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.
– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.
Вони потисли один одному руки.
– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? – спитав драгун.
– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!
– Маринею називається, родом з П’янович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.
– Якого походу?
– Так