Судний день. Ярослав Яріш
і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.
Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.
– А ви голова, пане Стасю!
– Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацікавитися.
– Слухаю вас…
Стась мить подумав, з чого би то почати, а тоді заговорив:
– Часи зараз настали неспокійні…
– Ви про гайдамаків? Та щось не чути…
– І про гайдамаків, і про сволоту різну, що тиняється лісами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються між собою. А військо ж у нас самі знаєте яке: не так нас захищає, скільки від нього самого захищатися треба. Ні дисципліни, ні порядку – геть жовнірство від рук відбилося… Одним словом, осавуле, мусимо самі подбати за свою безпеку, а воєвода нам у тому допоможе.
– Ви про міліцію козацьку? – живо перепитав Якименко.
– А чого б ні? Кілька десятків хлопів можемо набрати, аби лише кінь та шабля. Інше – від воєводи. Обіцяв, що від повинностей звільнить, та й платню добру дасть…
Очі у Якименка засяяли.
– А й справді: чого б ні. Тільки де нам взяти таких… бойових?
– Дайте спокій, пане осавуле… То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закінчуються терміни латифундій, тож тих осадників треба буде перевести із козаків у піддані. Самі розумієте, пане осавуле, що вони на таке не підуть, почнуть бунтувати. Для того і будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.
– Дати в морду, – по-своєму зрозумів осавул. – Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли…
Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.
Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.
Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.
– Ну нічого… Тепер нехай лише з’явиться тута…
Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.
– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…
Проте й цього разу йому не дали