Судний день. Ярослав Яріш
і промовив наче сам до себе: – Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!
Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.
– Гей, панове, кого ви слухаєте! Я сам із тих місць, що й цей підлий брехун. Корчить тут із себе захисника православ’я, а сам є першим помічником і поплічником гайдамаків!
І тут в ігумені пробудилася не чернеча, а козацька натура.
– Сам пан є брехуном і лицеміром. Пане воєводо, хто як не ваші люди приходили до мене з численними ревізіями та перевірками, не раз і не десять робили на наш монастир наїзди, громили майно та знущалися над братією. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?
Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:
– Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.
– За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!
– Ганьба!
– Зрада!!!
– Геть попа-гайдамаку!!!
Подивившись та послухавши все, що тут відбувалося, Князь тепер розумів своїм великодержавним розумом, від чого цей народ терпить усі біди. Між сенаторами – переважно великими магнатами – ніколи не було взаємної довіри, узгодженості, і кожен тягнув лямку у свій бік, користуючись із того, що влади над ними ніхто не мав. Магнати зневажали короля, а прості люди зневажали й ненавиділи їх усіх разом взятих. У Росії все зовсім по-іншому: мужики свою владу люблять – і правильно роблять…
Такі думки літали в його голові, коли він ішов на зустріч із деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну віру магнати провалили, та так, що у вухах досі чується цей лемент «Вето!», «Нє позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Він навіть головою покрутив, щоб відігнати набридливі думки.
Князь відчинив двері і зайшов у кабінет, сів на чільному місці. Уздовж стола на розкішних кріслах розсілися сенатори впереміжку з російськими дворянами. Усі дивилися на нього.
– Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всі тут присутні усвідомили, що я не відступлюся, що буду тут сидіти і вас буду тримати до тих пір, доки ми не приймемо того трактату, який, нарешті, припинить суперечки між православними і католиками на Правобережжі Дніпра.
Він замовк – і тим скористався один із сенаторів.
– Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, – це пряме втручання у наші державні справи. Сенатори ніколи на це не погодяться.
Князь подивився на нього.
– Та чув уже, справжню бурю там підняли. Але трактат потрібен, щоб заспокоїти державу. Не забувайте, що ми ваші найближчі сусіди і мусимо бути впевнені, що у вас все спокійно, що не назрівають бунти, авантюри й інше зло. Тому я не хочу більше про це говорити. Я готовий вислухати ваші пропозиції щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто підсадив вашого короля на престол і завдяки кому ви все ще зберігаєте владу, панове сенатори.
Князь