Судний день. Ярослав Яріш
його навіки. Що належиться такому святотатнику?
Шляхтичі розуміючи закивали.
Його не привели – притягли на майдан: попечені ноги не могли рухатися.
– Господи, людоньки, чоловіка вбивають! – залементувала якась жінка.
– Ми не вбиваємо нікого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Він вже знав, що мав казати. Чоловіка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святі Дари, він богохульник. Адже ви знаєте, що ніхто, крім отця, не має права до них торкатися! А він, хам, горілку із священної чаші у корчмі пив, потім, як каса закінчилася, жиду Святі Дари на горілку поміняв. Це правда: він зізнався на допиті. А ще нахвалявся п’яний, що він вище за попа! Цей чоловік навіки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.
Натовп затих. Раптом почулося з одного кінця:
– Неправда це!
– Брехня! – почулося з іншого. Натовп зашумів. Воронович пальнув з пістоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмістр:
– Я не збираюся терпіти бунту й непокори. Цей чоловік богохульник і бунтар – він прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядіть і думайте: щоби ще гірше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть ваші стоги, хліви та хати!
Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів – мліївців:
– Прощавайте. Простіть.
Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника – і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали. Натовп завмер…
Раптом руки Данилові опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом і ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загриміло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив із дощових хмар, що зібралися невідомо звідки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небесні позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопів, до того бидла, лотрів, лайдаків, котрі лише у землі потрафлять порпатися? Певно, випадковість…
Воронович хмикнув, сплюнув собі під ноги.
– Забираймося.
Один хвацький шляхтич під’їхав на коні до страченого титаря й відсік йому одним махом голову. Тоді насадив на спис і запнув у землю.
– Нехай так стоїть.
Від’їжджаючи зі своїми людьми, Воронович покликав одного зі шляхтичів та наказав:
– Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена…
Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.
Розділ 1
Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій