Судний день. Ярослав Яріш
мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.
Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.
– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.
Левченко скинув шапку.
– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!
– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.
Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.
– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.
– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…
Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.
Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.
– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.
Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.
– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.
Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.
– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.
– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.
– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.
– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.
Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.
– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…
– Гайдамака мені не брат…
– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…
– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.
– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…
Раптом Бондаренко вдихнув на повні