Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися «пікантно» або, як казав Іван, просто «по-ідіотському»: сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.
Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато («як старші» «халера на їхню голову?» – це Петро).
Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.
Рішуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогодні ж вівторок…
– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай же… – злякався Петро.
– Чекай! – і Галя почала вичитувати йому…
Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п’ятірнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було. Петро розсердився:
– Що я дурень, чи що?..
Але Галина не дала договорити.
– А що я знаю, ну?
– Що ж ти можеш знати, нічого не знаєш.
– Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.
– Де ж ти про це довідалася?
– Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам’ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
– Дурницю? Я…
– Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.
– Не робив, а писав.
– Однаково.
– Ні, не однаково, то чоботи роблять… м… м…
Помовчали.
Петро:
– А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями,