Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

      Так сталося… Порожня і велична

      І знов холоне чорная земля,

      І на скрижалях мудрих і одвічних

      Вам присуд пишеться, спустошені поля.

      Ти хочеш знати, як чуже сумління

      Керує в мороці і зрячим, і сліпим;

      Се тільки так: в непевнім шумовинні

      Скоритися промінням золотим…

      Ти хочеш знати, як у лютім герці

      Вбивається прекрасне й молоде;

      Се тільки так: твоє розбите серце

      Знов золотою квіткою цвіте…

      Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби

      Живуть і дихають від дотику митця,

      Се тільки так: сховай нетлінні скарби,

      Пий трунок самоти в коханні до кінця.

      Так сталося… В утомі без змагання

      Ще раз скорилася покривджена земля…

      Ти хочеш знать, як губиться кохання?

      Се вічна радість для таких, як я.

      Колись у день, як сонцю буйну славу

      Гули чмелі у квітах запашних, —

      Я лугом йшла… його достиглі трави

      Аж до рамен торкалися моїх…

      Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,

      А в небі оргія перлинно-білих хмар,

      Купайлів день в одвічнім шумовинні

      Заносив ніж і готував удар.

      А в тілі і в душі така блискуча повня,

      Така нестерпна сили зайвина,

      І так хотілося: на білім щастя човні

      з уст гранатових отруту пить до дна…

      І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,

      Підійде зараз той, хто все життя чекав…

      Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна

      Та море роменців в зеленім морі трав…

      Жила… і плутала барвистими стежками,

      Але навіки привидом моїм

      Лишилось поле з білими квітками

      Та вічна зміна в небі голубім…

      Вони пішли від нас, крилаті кораблі,

      Вони пішли від нас в далеке море Сходу,

      Так само промені вогнем фарбують воду

      І хвиля горнеться до чорної землі.

      Також пливуть хмарки, як і колись пливли,

      І на зрадливий мент міняють срібну вроду…

      Вони пішли від нас, крилаті кораблі,

      Вони пішли від нас в далеке море Сходу.

      Так знову ми сами… Самотні, як були…

      Хай стрінуть на шляху і бурю, і негоду, —

      Ніщо не зупинить їх радісного льоту!

      Вперед же, світла і надії кораблі!

      Вони пішли від нас, крилаті кораблі.

      Коли умирали, то бачили очи рушниць,

      Мов черепа мертві очи…

      А потім лежали… лежали в траві горілиць,

      І вітер рвав струни холодної ночі…

      Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,

      Невинні молитви шептали поблідлі вуста,

      А ранкове сонце осяяло купу землі,

      І чорную тінь Вартового – німого хреста…

      А поруч сміялись волошки в траві на межі,

      І