Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
підеш? Га?
– Не піду.
Ногою по ногах вдарив. З сіней – батіг. Пужалном по голові, животі, ногах. Застогнала, встала, пішла.
– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рідная. Ох, матінко, якби я знала…
У клуні Орехта сказав:
– Лізь по драбині.
Ганна полізла. Орехта каганця засвітив.
– Може, злізти… – прошепотіла. Тремтіла так, що зуби цокотіли.
– Стрибай, чорт…
Очі заплющила. На бантині, нікчемна, зібгалась. Спідницею голі ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землі розпласталась, розхристана. Зігнулась потім, перевернувшись із стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.
– Ну, от і все. Виплюнеш завтра. Іди.
Але Ганна встати не могла.
На руки підняв і одніс у хату.
Коли увійшла Сашка, Ганна лежала жовта із заплющеними очима і ледве дихала.
«Одсапається», – подумав Орехта і глянув на Сашку.
Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, і вгадувала, чи бачить її Ганна.
– Високо бантина? – спитала.
– Як в клуні.
– Покаж… Може, дуже високо.
Коли увійшли у клуню, Сашка рукою хотіла торкнути бантини.
Орехта світло потушив. Рука у Сашки тремтіла. Звалив на солому.
Ганна лежала у хаті жовта. Волосся злізло на око. Живіт випинався великий. По спідниці лазили сонні мухи.
Стогін
З київських оповідань
Коли одного разу я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, я витріщив очи і зразу ж спитав себе: чи в Києві я, чи в моєму старому, сіренькому городі Валках із дошками замість тротуарів, із скрипучими возами, схожими на тарганів і тисячами валківських бджіл на базарі, біля бергамоту, меду та житників.
Чорт бери, я був у Києві!
«От тобі й на, – подумав я, – значить, у Києві теж єсть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому…»
Я дивувався й знизував плечима. Потім я пішов за собакою. Ясно, що собака мене не помічав, бо біг він собі повз тротуару, а я йшов між людьми.
Думав я так: я буду йти за ним до поста міліціонера; коли в Києві дійсно собака на вулиці – явище незвичайне, то міліціонер вживатиме заходів, щоб її зловлено. Побачивши на розі міліціонера, я зупинився і став чекати. Але міліціонер байдужно глянув на пса, а пес собі повернув за ріг вулиці.
– Товаришу міліціонере, ви бачили – собака… побіг вулицею… – звернувся я до нього.
Він повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився і спочатку посміхнувся, а потім витяг свисток…
Викрутився я тим, що я валківський простак і думав про Київ, як про Париж. Тепер я знаю, що в Києві собак на вулицях чимало. Багато їх, мабуть, і в Парижі.
Трапилося так, що я опинився без кватирі. Я проблукав до двох, стомився, обрид людям, але ніде не знайшов і поганого кутка. Спочиваючи в парку, я дочитав «По огонь» Роні Старшого. Потім, думаючи про твір і про кватирю, я пішов на Інститутську. І хоч вже знав, що собаки вулицями бігають, – здивувався знову, побачивши як ціла турма псів, чорних, білих – до десятка – накинулися один на