Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко
одному – перемозі революції. І про це він не мусив забувати і на мить. Ця красуня була ворогом, небезпечною контрреволюціонеркою. Колись вона ледь не вбила його, бо після замаху на поліцмейстера Лібермана ледь не повісили. Тепер вона знову хоче знищити його. Така природа ворогів революції. Але він буде сильнішим. Він не піддасться її чарам. Ця жінка – ворог, то не повинна жити. Підхопився, відсахнувся від Міри, як від отруйної змії, вибіг з кабінету, щоб не бачити її очей. Згадав про Одіссея, який наказав прив’язати себе до щогли, щоб убезпечитися від співу сирен. Він убезпечиться ще надійніше. Наказав розстріляти її, як ворога революції. Вона чула наказ і сприйняла його напрочуд спокійно. Не кинулася на коліна, не почала кричати та просити про порятунок. Нічого, наче це не її збиралися розстрілювати. Тільки посміхалася.
– Ти не боїшся смерті? – навіщось спитав Ліберман у коридорі.
Вона засміялася.
– Комісаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увірвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потім, коли мене схопили солдати по дорозі до Петербурга. Після того я вже нічого не боюся.
Міра згадала, як лежала під деревом. Її руки були прив’язані до стовбура. Одежа зірвана. Час від часу до неї підходили по одному п’яні солдати і злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого – ні, той опритомнював її ляпасами. Тоді вона починала смикати руки, зв’язані мотузкою.
– Ну відкрий очі, відкрий! – П’яний дезертир у соболиній шубі нахилився над нею. – Відкрий очі, відкрий, хочу їх бачити! – Плескав її по щоках. Міра опритомніла. Солдат заліз на неї, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала їх обох. Солдат кректав від задоволення. Міра смикала руки. Смикала, смикала і смикала. Нарешті мотузка впала. Руки вільні. Міра не поспішала, лівою рукою ковзала під шубою. Знайшла ремінь з кобурою. Дезертир охав усе гучніше. Потім почав сіпатися, наче його судомило. І тут пролунав постріл. У голову. Дезертир завалився на Міру. Вона ледь зіштовхнула його з себе, підвелася. Ноги не тримали її, вся тремтіла. Намагалася іти, хапалася за гілки і стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненіше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сиділа п’яна солдатня. Потім постріли і крики. Чоловічі.
– Я вже нічого не боюся, – Ліберман відчуває у погляді Міри стільки ненависті, що більше не вагається.
– Розстріляти! Негайно!
Її вивели, посадили в машину, в якій було троє озброєних чекістів, надійних людей, відданих революції. Мусили вивезти за місто, на полігон, де виконувалися вироки. Але машина не доїхала до полігону. Зранку машину знайшли на околиці міста. Машину і тіла двох чекістів. Третій зник разом з Мірою. Його знайшли згодом. Закрутила йому голову, примусила стріляти в товаришів, використала, а потім вбила.
– І цього твого Чета вона вб’є. Бо вона не жінка, вона – гадюка! – Ліберман аж кулаком по столу вдарив.
– Та