Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко
вклонилися і кивали головами. – Прямо у лоб цілила! Скажена сука!
– Що? – вибухнув отаман Куделін. – Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!
– З двох рук! Зі ста кроків лупила! – виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.
Постріл. Один із бандитів упав.
– Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, – гримнув отаман. – Але тебе я залишу, – звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. – Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! – закричав отаман Куделін. – Все, їдемо! – Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.
– А ти з ними стикався? – спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.
– Та було раз, – кивнув він.
Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.
– Вовча дивізія іде, – сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. – Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією – отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.
– Та який з мене отаман? – здивувався Чет. – Я – солдат.
– Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка – село багате, – вів своє один із дядьків.
– Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.
– Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де. Допоможи нам. А ми відплатимо.
– У них гармати, – знизав плечима Чет.
– А нам відступати нікуди, – відповіли синівські мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.
– А порох у вас є? – спитав Чет.
– Пороху достатньо. І вибухівка є. Гармат тільки немає.
– Добре, щось вигадаємо, – кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цілували. Чету від того стало ніяково.
За кілька днів Вовча дивізія вже сунула на Синівку, яка ощирилася барикадами на тинах крайніх хат та стволами гвинтівок. Кіннота «вовчиків» швидко оточила село, піхота зайняла позиції. Отаман Куделін послав десяток бійців запропонувати селянам здатися.
– Скажіть тим селюкам, щоб здавалися мені на милість. А як ні, то змішаю їх з лайном! Снарядів вистачить! – закричав отаман і вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долоні, кращого місця не знайти, щоб по ньому бити.
Бійці наблизилися, крикнули вимоги отамана