Богиня і Консультант. Володимир Єшкілєв
начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»
– Гординя! – Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. – Гординя – це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?
– На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.
– Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєффка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата-моргана, брате, міражі у пустелі…
Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» – подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м’яким, теплим, але від того ще бридкішим.
Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції по стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.
«Упс, – сказав собі старший консультант. – Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на „Cadillac’і“, а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»
– Так, шльоцики, мать вашу, де ж оті ваші дєффкі, га?! – через усю залу запитав Мітелик халдеїв. Офіціант йому не подобався. Йому здавалося, що той належить до модифікованої статі.
– Зараз будуть, – відізвався той (та), не обертаючись. Певно, компаньйони йому (їй) теж не подобалися.
Мітелик раптом відчув страшенну втому. Після мандрів горами гуділи нетреновані ноги. У голові виник туман і почав уперто оточувати зорові нерви. Валерій Петрович зрозумів, що, за гамбурзьким рахунком, вже не хоче ніяких «дєффок» і «тьолок», а хоче лише до ліжка. Він подивився на Яру. Той сидів, бадьорий та злий, і хитро дивився своїм супероком на зів’яле обличчя старшого консультанта.
– Воспоминания бередят душу? – спитав Яра.
– Спогади пердять в душі, – безнадійно відповів Мітелик. І сам здивувався великій істині, схованій в цих випадкових словах.
– Значить,